Консерватор
Консерватор
Консерватор розмовляв з народним депутатом від партії "Народний Фронт" Ігор Гузь про євроінтеграційний приклад Польщі, націонал-патріотичне виховання та першочергові геополітичні плани.


Вітаю. Ви відомі як людина, що прийшла в політику будучи націоналістом, адже свого часу створили і очолювали одну з найпотужніших молодіжних організацій. Тим не менш, ви є єврооптимістом. Саме тому нас, як консерваторів, цікавить, як ви бачите геополітичний баланс для Україні в умовах сучасного полярного світу. Адже нині складається наступна парадигма: з одного боку ліберально-єврооптимістичний світ, а з іншого – російські скрєпи. Чи можливий взагалі якийсь компроміс для України? І чи здатні ми на свою культурну концепцію, де було б місце здоровому консерватизму?

Українське суспільство, як на мене, достатньо консервативне. І ці консервативні засади, як не дивно, які мають місце у старшого покоління, тягнуться ще з радянського минулого. Не в контексті комуністичних поглядів, а в контексті ставлення до певних маркерів, прийнятих на Заході: легалізація проституції, аборти, ставлення до гомосексуальних шлюбів тощо. З цим багажем ми йдемо до Європи. Разом з тим, ультраконсервативну нішу займає і Українська Православна церква Московського Патріархату, фактично філія РПЦ.
І з цим треба щось робити… Тому, я, як єврооптиміст, вважаю, що нам, без сумнівну, треба йти до Європи. Необхідно тримати руку на пульсі і слідкувати за подіями, що відбуваються в країнах Східної Європи, у першу чергу в Польщі. Яскравий приклад, правоконсервативна партія «Право і справедливість», що має чітку державницьку позицію та відверто заявляє на весь світ про інтереси Польщі, іноді навіть всупереч позицій Брюсселю. Ми в Україні вже 27 років не можемо це зробити. Тому я вважаю, що шлях Польщі – це хороший орієнтир.

Яку роль в побудові України як держави мають місце патріотичні організації, можливо, національна політика пам'яті, національно-патріотичні організації? Яку тут роль, грають, зокрема, Міністерства Молоді та спорту, Інститут національної пам'яті?

Міністерство робить велику роботу, зокрема, відділ національно-патріотичного виховання, де є нові, дійсно патріотичні люди, як тут в Києві, так і на місцях. Звісно, є проблеми, але багато чого вже зроблено. Патріотичне виховання – надзвичайно важливий елемент для побудови держави, це було і це буде. Теренові ігри, таборування, все це виховує здоровий патріотизм та вчить людину думати та діяти, формуватись як українець. З іншого боку, лишився радянський підхід, оце «вожатий, вожатий, подай піонеру». Нонсенс! Коли вже чверть сторіччя немає вожатих, немає піонерів але радянщина переходить з вуст у вуста. Звісно, це заважає певним позитивним процесам.
Тому, цілісної картини поки немає, а з часу Євромайдану пройшло понад чотири роки.
Що з цим робити? Це інше питання.

Якщо вийти за рамки внутрішньої політики. Чи здатна, на вашу думку, взагалі Україна на свій геополітичний проект і в якій формі? Не перший рік говорять про Балто-Чорноморську унію, але скептицизму щодо цього проекту не менше.

Треба бути реалістами. В перспективі – так, це цікаво, але зараз – це фантастика. Я вважаю, що нам треба сконцентруватися і чітко, по кроках, йти до НАТО. Розумію, як реаліст, що це може бути довгий процес. Я навіть не хочу озвучувати: це може бути і 15 років, і 20, і хтозна скільки. Тому що російська агресія, тому що анексований Крим, є багато інших моментів, які, вочевидь, заважатимуть, але в цьому світі немає нічого неможливого.

Тому – це першочергові геополітичні задачі – це вступ до НАТО та Європейського Союзу.

Що стосується окремого проекту, я вважаю, що Україна могла би бути лідером такого проекту. Але, на жаль, ми поки не можемо це реалізувати ані економічно, ані в міжнародному контексті. Поки ми не подолали корупцію, поки ми не створили єдину політичну еліту, рано говорити, що ми можемо повести за собою країни Балтії, Молдову, Грузію, Румунію, Болгарію та іншу Східну Європу. На разі, Балто-Чорноморський проект – це нереалістично. Хоча така ідея безумовно є цікавою. Відбуваються дуже цікаві процеси, зокрема, країни Вишеградської групи мають своє унікальне бачення в Європейському Союзі і це дійсно варто уваги. Деякі кон'юнктурні європоптимісти можуть стверджувати, що це російський слід, але це не зовсім так. Якщо він є в Угорщині, а я вважаю, що він є, то я його не бачу, наприклад, в Польщі. Відповідно, східноєвропейські країни між собою комунікують і вимальовують свою позицію. Вона поки не є геополітична, бо Польща хоче бути лідером, але є нюанси, і вона потрошки стає, можливо, лідером Вишеградської групи. Не лише ідейно, а і за кількістю населення, території, за розвитком економік зрештою. Зокрема, польська економіка розвивається сьогодні чи не найкраще в Європі.
Тож, в перспективі – так, це дуже цікавий для нас напрямок, але, дивлячись правді в очі, сьогодні власний геополітичний проект ми просто не потягнемо.

Говорячи за Польщу, згадуються приклади її агресивної історичної політики. Якою, на вашу думку, має бути історична політика України? Останнім часом все гучніше лунають думки, що вона має бути не менш агресивна і навіть цинічна. З іншого, є ті, хто вважає, що історія має лишатися історією.

Мені здається, що ми повинні відбивати всі польські маніпуляції. Мається на увазі, не дзеркально відбивати, граючи за їхніми правилами. Але останні заяви поляків про найменування крейсерів назвами українських міст – це нонсенс. Я думаю, що ми повинні давати жорстку відповідь на подібні речі у різний спосіб. Але казати, що ми маємо будувати політику з акцентуванням на українські етнічні території в Польщі, чи назвемо завтра якийсь не крейсер, адже у нас їх немає, а, наприклад, танк «Берестя» буде помилкою. Чому?

Спочатку нам треба розібратися з власною національною та історичною пам'яттю.

Може, колись ми будемо достатньо потужні, щоб вести більш агресивну історичну політику, зокрема, щодо етнічних територій, щоб грати на цьому. Бо в Польщі це передусім електоральні ігри. «Право і справедливість», наразі, заграє з кресовим електоратом, – це нащадки виселених з території сьогоднішньої України. Тут можна провести паралель з тим, як Угорщина грає з угорцями на території українського Закарпаття. Але ще раз кажу, треба бути реалістами, – якщо ми не можемо сьогодні в Одесі зняти пам'ятник Катерині, при тому, що у нас триває війна і для цього є всі підстави, то що нам говорити сьогодні про поширення нашої історичної пам'яті на українські етнічні землі в сусідніх країнах. Хоча це питання завжди актуальне. Те, що робить Інститут національної пам'яті, є надзвичайно актуальним і важливим, це треба підтримувати, зокрема фінансово. Адже все впирається в ресурси. Декомунізація має мати логічне продовження. Добре, ми познімали ленінів, інших радянських функціонерів, поперейменовували вулиці та міста. Але цього замало, треба йти далі, а для цього потрібні ресурси і, передусім, фінансові, певну стратегію та довгострокову політику.

Спілкувався Матвій Дихановський