Консерватор
Консерватор

КАННСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ
ВСЕ ЩЕ ПРО КІНО!

Ми маємо благу звістку: Каннський фестиваль все ще про кіно! Попри єднання всіх космополітів, апатридів, соціалістів, лібералів, геїв, лесбійок та просто диваків заради витіснення мистецтва кіно та перетворення фестивалю на конкурс пропагандистських роликів, в Каннах все ще збираються заради споглядання витворів кінематографу.

Всім вже відомо, що у перегонах до Золотої пальмової гілки переміг корейський режисер - Пол Джун-хо. Але ми спробуємо розглянути більшість номінантів в Основному конкурсі фестивалю.

Відкривав Каннський фестиваль Джармуш зі своїм «Мертві не вмирають». І першим розчаруванням могло б стати прев'ю сюжету: зомбі-апокаліпсис. Якби не «каст» акторів, який очолює Білл Мюррей і це вже цікаво. За ним нецікаві Хлоя Севіньї, Адам Драйвер, Селена Гомес, але... Тільда Суінтон, Стів Бушемі і, навіть Іггі Поп. Враховуючи спадок режисера, варто згадати все що ви знали про зомбі-апокаліпсис і забути все що ви знали про зомбі-апокаліпсис одночасно, адже Джармуш наче навмисно рветься останнім в найбільш набридлі глядачам тематики масового кіно, аби викласти своє резюме. Подібним чином він вже хитрував з «роуд-муві» та вампірами (не дуже давній «Виживуть тільки коханці») і треба визнати, вийшло майстерно.
Джармуш «Мертві не вмирають»
Джармуш «Мертві не вмирають»
Так само намагаються прорватись в набридлий дискурс і брати Дарденн, тільки не в образотворчий, а «гостросоціальний». І кожна їх спроба, зазвичай, залишала нудний присмак загально прийнятного ліберального моралізаторства. В останніх роботах вони звертались до соціальної незахищеності жінок, але на останньому Каннському фестивалі вони презентують стрічку про підлітка Ахмеда «Юний Ахмед». 13-ти річний арабський підліток в Бельгії починає читати Коран та хворіти на екстремістські погляди, планує вбити свою білу вчительку. Каннська публіка розбещена на різні виміри кінематографічних досліджень ісламського екстремізму, її вже не так легко вразити виправданням терористів, або ж звинуваченнями до релігій авраамічних традицій, проте брати Дарденн могли б схопити золоту пальмову гілку не тільки завдяки лицемірству «стурбованого» проблемами міграції європейського суспільства, а також своєю досвідченістю. Знімають вони дійсно добре, хоч і з низкою кліше, притаманному стрічкам, що від першого кадру орієнтуються на Канни.
Брати Дарденн «Юний Ахмед»
Брати Дарденн «Юний Ахмед»
Тема міграції з`явилась в дебюті першої чорношкірої жінки номінанта на золоту гілку, режисерки Маті Діоп. Стрічка «Атлантида» націлена розкрити всю недолю сенегальського народу. Тільки пастка в тому, що режисер-ка не жила в Сенегалі, а виросла в Парижі, що суттєво відчувається в опублікованих уривках з фільму. Закоханість двох сенегальців вона занадто «європеїзувала». Репліки, обійми, поцілунки відчуваються виразним відгоміном зовсім не-африканської культури та накладаються на зображені залишки традицій, ніби знову для засудження всього архаїчного, хоч і африканського. І все б нічого, але кадр стрічки дисбалансовано «хитається» в імітації псевдо-документальної перспективи не задля ігрового напруження, а для «соціальної маніфестації», відповідно режисер все ж таки претендує на чесність. Тільки поки що вона не заслуговує на нашу довіру, проте жюрі фестивалю вона таки змогла ошукати. Фільм отримав гран-прі, і одному Інньярріту (головуючий жюрі цього року) відомо за що.

Альмодовар на Канни подав свій новий фільм «Біль і слава». «І що це драма чи комедія?» питають героя в трейлері до фільму. «Не знаю.» відповідає він, «завчасно ніяк не дізнатись». Стійкі підозри, що ми побачимо «8 1/2» по-альмодоварівські. Протагоніст сюжету - відомий режисер, який прагне залишити кінематограф. І не дивно, адже останні стрічки Альмодовара радше схожі на карикатури власних робіт, що можливо вказують на відверту втому кіноматографіста. Чого тільки вартує передостанній «Я дуже збуджений», котрий виявився «кричуще невдалим», коли більш ранні роботи режисера були «влучно кричущими». Майстерність насиченої істерії дійства в кадрі Альмодовара перетворились в дратівливу комедію, північна експресія набула вульгарної пародійності, а контрастне напруження зникло взагалі. Сподіваюсь, що його новий фільм стане переосмисленням кризи, або сповіддю. Проте відверто кажучи, я б не хотіла сповіді від таких митців, як Альмодовар. Нагороду за найкращу чоловічу роль отримав «альмодоварівський Мастрояні» та стрічку огорнули щирими оспівуваннями від кінокритиків.

І ще один відкритий гей та улюбленець Канн - Ксав'є Долан презентував стрічку про геїв «Маттіас і Максим». Принаймні це все, що мені відомо про фільм наразі. Долан дорослішає і передостання стрічка «Це всього лише кінець світу» вказує на поступову зрілість молодого режисера, принаймні у приборканні драматургії. Тепер він знову повертається до своєї дебютної теми, що приносила йому вже нагороди фестивалю. На жаль, якщо геї поступово навчаються знімати кіно не про геїв, то лесбійки все ще бродять околицями візуалізації лесбійства. Така собі Селін Ск'ямма знімає фільми виключно на лесбійсько-трансгендерну тематику і все ніяк не здобуде жодної нагороди на Каннському фестивалі, чого їй ми і не бажаємо, бо лесбійки в європейському кінематографі - відверто нудні.
Ксав'є Долан «Маттіас і Максим»
Ксав'є Долан «Маттіас і Максим»
Абдулатіф Кешиш прибуває в Канни з сіквелом своєї загадки. «Мектуб, моє кохання: інтермеццо», або «Мектуб, моє кохання 2». Якщо ви дивились першу частину, то вочевидь трішки мучались питанням ліквідності свого часу, адже три години на екрані сяяли жіночі тіла, хвилювалось море, припікало сонце, дівчата пасли кіз, доїли кіз, годували кіз, танцювали з чоловіками, сварились з чоловіками, кохались з чоловіками і все це воспівування молодості та літа, або плинності часу та страстей, було невідомо для чого. Сексуалізація кадру та відсутність сюжетного напруження - режиссер наполягає, що все було не просто так і проект компонізаційно складатиметься у запланованій трилогії. Для продовження зйомок Кешиш виставив на аукціон золоту пальмову гілку, свою нагороду за фільм «Життя Адель».

Тож, можливо, ми знову зануримось у марево спостереження за життям приморського маленького містечка, а Кешиш навмисно абстрагує нас від роздумів над лірикою буття, залишаючи глядачу тільки роль глядача?

Саме так і відбулось цього разу, тільки з суттєвою відмінністю: якщо на третю годину перегляду першої частини фільму у вас тільки-но виникали підозри, що режисер можливо трішки ненавидить людей, то після «інтермеццо» ви можете бути впевнені - він щиро знущається. 4 години персонажі фільму знову танцюють, випивають, займаються сексом в туалетах. Публіка такого затягнутого непорозуміння не оцінила та окреслила стрічку, як «найнудніший парад сідниць». Як виявилось, і акторський склад мав багато претензій до режисера, так як він їх виснажив багатогодинними нічними зйомками у стані алкогольного сп'яніння. Сексуальні сцени, як і сп'яніння, не були імітацією, а спробою застосувати інструментарій «живого кіно». Нещодавно стало відомо, що Кешиш здійснював тиск на акторів, які не хотіли приймати участь в сцені з оральним сексом. Згідно інформації джерел тоді проблему вирішили алкоголем, а сам акт в стрічці був відображений на 15 хвилин екранного часу. Другу частину фільма я переглядати не планую, але обов`язково буду дізнаватись про зйомки фінальної частини.

Проте найбільше я очікую на фільм «Бакурау» дуету Жуліана Дорнеля та Клебера Мендонс Фільо. Чому? Тому що, наприклад, ідентифікація жанру - «містичний тріллер», а головну роль грає Удо Кід, від погляду якого холодніє людське нутро. Не люблю трилери, проте нам обіцяють містичну історію протистояння матріархального бразильського села з білими американськими туристами, фолькльорної гіпертрофії та нищівну критику бразильських корупціонерів. В трейлері до стрічки ви побачите багато гробів та пігулок. Погодьтесь, інтриги достатньо, як для сюрреалістичного, бразильського «спагетті вестерн».

Трішки корупції буде також в стрічці «Свистуни» від румунського режисера Корнелія Порумбоя. Режисера ви маєте знати від його талановитої стрічки «12:08 до сходу від Бухареста», за яку він отримав Золоту камеру в Каннах. «Свистуни», насправді, будуть про свистунів, сільбадорів, носіїв мови сільбо Ґомери. Саме цій комунікації має навчитись герой фільму, детектив Крісті, задля визволення впливового бізнесмена з тюрми.

Багато надії кінокритики покладали на «Френкі» з Ізабель Юппер від Айра Сакса про помираючу акторку та на «Знедолені» Лєджа Лі - епічна візуальна промова до неможливої асиміляції етнічних меншин в європейському суспільстві. Саме так чорношкірий Лі прагне переосмислити «Знедолених» Гюго в призмі злиднів сучасних гетто Парижу. Якщо припустити, що критика системи через героїв-поліцейських буде центровою, то можна суттєво промахнутись, адже етнічну злочинність режисер не прагне моралізувати, або виправдати. До того ж, сам Лі - лютий ненависник Макрона, що могло б відобразитись на розподілі нагород на Каннському фестивалі 2019го року.

Ну і звичайно новий Тарантіно, про якого можна не згадувати, бо ви переглянете його нову стрічку, не згадуючи номінацію на Каннському фестивалі.
Квентін Тарантіно і Марго Роббі відповідають на звинувачення в сексизмі у новому фільмі "Одного разу в Голівуді"
Квентін Тарантіно і Марго Роббі відповідають на звинувачення в сексизмі у новому фільмі "Одного разу в Голівуді"
Але Еліа Сулейман і його «It Must Be Heaven» ви не згадаєте і не будете переглядати. Режисер з палестинських християн, і окрім музикальних відео для своєї дружини ліванської співачки Ясмін Хамдан, він творить віртуозну іронію арабо-ізраїльського конфлікту на екрані. Здавалося б, що Сулейман приречений на успіх, адже каннська публіка обожнює трагедії палестинців. Проте ключове тут в новітньому каноні «трагедії» - вона має бути з сентиментальним наривом та прямим закликом до покаяння за всі злочини цивілізації, а Сулейман в своєму арсеналі міцно схопив іронію та майстерно заграє з нею, відмовившись від ефемерного узагальнення. Концентруючись на суб'єкті (а найчастіше головну роль відіграє він сам) режисер трансформує його в об'єкт задля втілення іронії, одночасно не переступаючи кордони з вульгарністю та не перетворюючись у суцільний жарт. Його «Божественне втручання» на каннському вже програвало «Піаністу» Поланські, бо європейська кіноматографічна спільнота обирає ридати над Холокостом, а не посміхатись з палестинської журби сучасності. Відповідно, Сулейман не отримав пальмову гілку і цього року, бо його новий фільм знову іронічний і знову про палестинську журбу. А ще, можливо через те, що його вважають агресивним анти-семітом, тільки невідомо чому.

Іронія не програла, перемогла трагікомедія! Публіка сміялась та аплодувала «Паразитам» Пон Джун-хо. Він же і забрав золоту пальмову гілку цього року. Стрічка рвучка та насичена, корейський режисер грубо маневрує між декількома жанровими категоріями, наскочуючи і на трилер і на комедію з присмаком соціальної драми. Його варто переглянути, аби схопити головний заклик соціальної нерівності в призмі людських пороків, а також аби зрозуміти Каннський фестиваль ґатунку 2019 року загалом.
~
Поділитись