Консерватор
Консерватор
ЧОМУ ПЛЕБЕЇ РУЙНУЮТЬ ПЕКАРНІ?
Цього разу в нашій традиційній рубриці ПРОБИ КІНО мова піде про Шекспіра. Який стосунок має видатний трагік до кінематографу, коли у часи його життя мова не йшла навіть про виготовлення світлин? Насправді Шекспір, а точніше його творчість, стосується всього і завжди.

(+БОНУС - після прочитання у Вас буде унікальна можливість дізнатися, за кого необхідно голосувати на майбутніх виборах, щоб всім вистачило хліба)
У 2011 році один із найвідоміший сучасних акторів Рейф Файнс дебютував як режисер фільмом «Коріолан». Проект видавався багатообіцяючим: безпосередньо Файнс, Джерард Батлер та Браян Кокс у головних ролях, двічі номінований на «Оскар» сценарист Джон Логан, оператор Баррі Екройд, а також твір безсмертного класика у якості фундаменту. До речі, практично всі спеціалісти, котрі працювали над фільмом, мали на той момент успішний досвід роботи над картинами, що так чи інакше чіпали античну або ж воєнну тематику.

«Коріолан» мав би перенести глядача на дві тисячі років у минуле, саме в ті часи, коли, згідно з оповідками Плутарха, жив Кай Марцій пізніше названий Коріоланом. Проте на екрані «знайомі до болю» балканським народам руїни сучасних міст та поселень (а точніше, розбомблені населені пункти у Сербії та частково Чорногорії, де й відбувалися зйомки). «Морські піхотинці з очим римлян» придушують бунт невдячної черні, а Сенат схожий на такий собі парламент (тільки інтер'єром) Італійської Республіки часів Джуліо Андреотті.

Одразу ж зауважу, що чисто в плані кіно дебют Файнса не вражає. Не можна сказати, що кіно погане - є захопливі епізоди, котрі проте витягує швидше не якісна режисура, а шекспірівський пафос, що не губиться у декорація сьогодення. Як на скромне судження автора тексту, фільм вдався на 3 з плюсом за 5-ти бальною шкалою.

Але нас у цій картині цікавить дещо інше - тема, на котру замахнувся режисер.

Іван Франко зазначає, що приводом до написання «Коріолана» для Уільяма Шекспіра став процес над таким собі сером Вальтером Ралеєм. Вальтер Ралей був одним із найславетніших експедиторів та завойовників епихи Єлисавети І. Завдяки його старанням до складу Британської Корони увійшла територія, котра сьогодні називається штат Вірджінія, він особисто брав участь у «пацифікації» ірландців та розгромі Непереможної Армади, а також воював на боці гугенотів та допомагав (на жаль) голланцям звільнитися від еспанського гніту. Себто еталонний кшатрій. Проте у Вальтера була одна маленька слабкість - він не любив людей. Точніше простих людей - «плебеїв». Сер Ралей виступав у парламенті проти всяких пільг на користь «трудящих» та проти зниження цін на хліб і вино. Очевидно, що цей видатний чоловік служив прототипом шекспірівського Кая Марція.

Що ж до вдачі Коріалана, то можливо вичерпно уявити її зі звернення героя до бунтівників, котрі вимагали хліба, звинувачуючи сенат та патриції, що ті не дбають про народ і зловживають владою:

«Не хочете ні миру, ні війни,-
Одне лякає вас на смерть, а друге
Тварюками, зухвалим бидлом робить;
Бридотники, хто віритиме вам,
Знайде зайців, де мали бути леви,
Гусей, де лиси мали буть; надійні
Ви, наче жар, розкиданий на кризі,
Чи град на сонці; ваша доброчесність
У тому, щоб возносити злочинця,
Клясти закон, що злодія карає;
Хто слави заслуговує, ненависть
Заслужить вашу; мучать забаганки
Вас, наче хворого, що прагне згуби;
Той, хто від ласки вашої залежить,
Пливе із плавником свинцевим, дуба
Тростиною рубає; щохвилини
Ви змінюєте думку- благородним
Звете того, кого ще так недавно
Ненавиділи, підляком - того,
Кого любили; лаєте по місту
Сенат наш добродійний, що в боязні
Тримає вас,- інакше позжирали б
Ви один одного».

Самозрозуміло, що Каю Марцію, нащадку патриціанського роду, славному воїну, безкорисливому та вірному слузі своєї Батьківщини притаманний певний скепсис стосовно населення, котре відмовляється воювати за Рим та вимагає для себе привілеїв та частини здобичі. Погодьтеся, можна зрозуміти гнів та докори Марція. Але він моментами поводить себе не те що б зухвало, а відверто зверхньо: вимагає відібрати у плебеїв усі громадянські та політичні права і жорстко провчити за непокору.

Звикнувши до воєнної однозначності та прямолінійності, Кай Марцій навіть не намагався якось приховати свої істинні погляди та переконання. Хоча навіть попри це в очах того ж народу він залишався героєм та користувався безмежною повагою. Але в підсумку став жертвою політичних інтриг народних трибунів (представники плебесу в Сенаті).

Цікавий факт, для того, щоб повніше зрозуміти свого персонажа Файнс годинами споглядав портрет Путіна. Хоча сам актор зазначав, що (невеличкий спойлер) на відміну від Марція, на його думку, Путін би не зупинився ні перед чим, будучи в аналогічній римському полководцю ситуації.

Чи вірна позиція Марція? З однієї сторони, безумовно так. Ні для кого не секрет, що більшість населення має слабкі або деформовані уявлення не лише про політичні процеси, а й про державне життя взагалі. «У розрухах, викликаних голодом, народні маси звичайно шукають хліба, а їхній звичайний засіб - це руйнування пекарень», - писав Ортега-і-Гассет і мав рацію. Поговоріть з будь-якою середньостатистичною літньою жінкою (або чоловіком), що вони вам скажуть? Вони абсолютно впевнені, що колбаса має коштувати 5 гривень, а хліб 10 копійок, у владі ж шахраї, котрі експлуатують багатостраждальний народ. Байдуже який, український чи римський.

Така вона природа «бунтівної» маси - вимагати всього, не даючи в замін практично нічого. Звернемося за допомогою знову ж до мудрого еспанського філософа: «Ми відрізнили визначних людей від простих людей, кажучи, що до перших належить той, хто вимагає багато від себе, а до других - той, хто нічого від себе не вимагає, а задовольняється тим, чим він є, і навіть захоплений собою. Всупереч загальноприйнятій думці, не маса, а добірна людина живе у властивій неволі. Життя їй здається прісним, коли воно не полягає в службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну,- шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами. Noblesse oblige (Шляхетство зобов'язує (фр.))».

Кай Марцій, безсумнівно, заслужений та загальнопризнаний авторитет. Проте він не політик. Йому банально бракує мудрості та стримання. Мало бути добрим (найкращим) воїном, коли мова йде про управління державою, потрібно рахуватися не тільки з собою, а й з іншими мешканцями. Не дарма з Риму походить визначення державного устрою «спільна справа».

Саме це і є першим із двох основних конфліктів картини - між шляхетністю та плебейством, між людиною, котра все життя захищає згадувані вище «печі» та масою, котра воліє знищити «пекаря», не розуміючи природи хліба. Яке рішення конфлакту пропонує Шекспір? Воістину підтверджуючи репутацію генія, Уільям всього тільки формулює умову задачі, а тоді непомітно «зісковзує» на особисті стосунки Кая Марція з Волумнією (матір'ю).

Хоча можливо припустити, що істинно позитивним персонажем та блискучим політиком у драмі, як і у фільмі є лише Волумнія. Безумовно, певного роду симпатії викликає Мененій (такий собі Іван Плющ часів Римської республіки), проте він швидше другорядний персонаж. Волумнія ж уособлює мудрість та витонченість політичної думки. І, натурально, холодний цинізм. На противагу запальному та дещо твердолобому сину, саме Волумнія урівноважує практично безвихідну ситуацію. Коріолан фактично заперечував плебеїв, народ у відповідь бунтував, Волумнія ж не виступала (принаймні відкрито) проти «трудящих» та все ж лишалася аристократкою.

Так у чому ж мораль цієї притчі, брати і сестри? Між двома емоційно навантаженими крайнощами потрібно вибирати третю, виважену та правильну сторону. Тому на майбутніх виборах усі мають голосувати за «Традицію і Порядок». Якщо ж нас не буде у списках (це витівки Диявола), то значить домалюйте клітинку і все одно віддайте голос мудрим та інтелігентним людям - нам.