Консерватор
Консерватор
МІСТИЧНИЙ «ОСКАР» 2017, АБО АМЕРИКА, ЯКУ МИ ВТРАЧАЄМО

У 2017 році премію «За кращий фільм» від Американської академії кінематографічних мистецтв та наук, більше відому як «Оскар», присудили фільму режисера Баррі Дженкінса «Місячне сяйво». Сюжет фільму являє собою надзвичайно сентементальну історія про життєві біди такого собі Шайрона. Фільм складається з трьох частин, у кожній з яких глядач стає свідком послідовних етапів життя головного героя, протягом яких Шайрона спіткають різного роду психологічні та фізіологічні випробування, котрі він зрештою долає. Наш герой переборює як зовнішні подразники, так і внутрішні слабкості та внаслідок успішного осилення всіх «всепереч»-факторів герой таки якісно змінюється. Себто у випадку з «Місячним сяйвом» ми маємо нормальний такий сюжет «з підручника» на тверду четвірку за п`ятибальною шкалою оцінювання.

Операторська робота хороша, проте не вражає. Режисура теж на рівні відмінника державної форми навчання, проте зовсім не видатного майстра, котрий претендує на «Оскар». Більшість сцен, у яких нас намагають морально «загрузити» (в хорошому сенсі), додати кадрам чуттєвості та пройняти глядачів до вологих очей - відверто затягнуті, що інколи викликає не драматичні, а комічні переживання (як у сцені телефонної розмови між Шайроном та Кевіном у заключній частині фільму). Акторська гра непогана, але щоб дійсно співпереживати персонажам, доводиться себе примушувати до цього (тільки з поваги до журі «Оскару»).

Основна думка сформулювана персонажем Хуаном ще на початку фільму, є відверто банальною (в поганому сенсі), зате подається ніби претензія на феноменальну ідею. До того ж (невеличкий спойлер), аж до кінця фільму більше ніякого інтелектуального навантаження не передбачається. Та й фінал як такий важко розгледіти. Він безумовно наявний, проте відверто слабкий, що тільки підсилює враження убогості смислового посилу картини. Словом, «Місячне сяйво» з розряду фільмів, які не виникає бажання переглядати вдруге.

Здавалося б, кіно ж абсолютно звичайне та «прохідне», то чому ж фахівці віддали «Кращий фільм» саме картині Дженкінса? Відповідь ховається в елементі, котрий ми загубили (а насправді свідомо знехтували) в описі, наведеному вище. «Все є контекст», - вивів якось запійний інтелектуал на сторінках своєї праці. І таки розкусив всю містику вибору Американської кіноакадемії.

Справа в тому, що головний герой «Місячного сяйва», Шайрон - малолітній чорношкірий, котрий у юному віці усвідомлює себе гомосексуалістом. Судячи з фільму, Шайрон ще й страждає на аутизм й живе у своєрідному гетто, до порядку життя якого він, натурально, не може пристосуватися. В один прекрасний момент шефство над Шайроном бере місцевий наркобарига некрупного розливу Хуан. До речі, мати нашого героя теж наркоманка, через що малий страждає. Живуть без батька. Хуан з Куби, розказує малому що «чорні» є всюди, що перші на Землі люди були чорношкірими, а потім наставляє малого, що він може бути «голубим» попри те, що він уже «чорний».

За дивним збігом обставин Шайрон ще не закінчивши школу потрапляє до в`язниці. Така доля, нагадаю, абсолютно не властива представникам його етнічної групи. А після виходу з в`язниці Шайрон влаштовується наркобаригою, що теж не схоже на стиль життя афроамериканців. Мета режисера зрозуміла - донести до глядачів, як жахливо і несправедливо страждають чорношкірі американці. Але, якщо відверто, то будь-яка документалка про Покоління Креку «вставляє» набагато більше.

По суті, Шайрон із загальмованої у розвитку дитини з сексуальним девіаціями виріс у солідного наркобаригу-покидька з судимістю. Погодьтеся, не найкраща історія для персонажа, котрому глядач має співчувати.

Натомість у тому ж 2017 році в на «Оскар» номінувався ще один фільм - «Hell or high water», якому нагороду, як ми вже знаємо, журі не присудило. Що ж це за картина й чому вона не стала «Кращим фільмом»?

По розпеченій трасі десь на півдні США мчить крадена автівка. Всередині двоє типових ковбоїв без особливої радості підраховують здобич та шукають на карті чергове відділення «Техаського Мідлендського Банку», проте не для того, щоб оформити іпотеку. Кредит вже «висить», а за кілька днів, якщо борг не буде погашений, їхнє ранчо привласнить вже відомий нам «Техаський Мідлендський».

У саундтреку Нік Кейв та Уоррен Елліс. За справу береться майже пенсіонер техаський рейнджер Джеф Бріджес, котрий точно не підведе. Дорогою він «травить» свого напарника з приводу індіансько-мексиканського походження, а на фоні операторська робота затягує глядача в романтично-безпросвітний техаський горизонт. Залишається тільки дивуватися й намагатися віднайти у шотландського режисера Девіда Маккензі американські корені, адже інакше пояснити, як цей чоловік переніс на екран таку атмосферу неможливо.

Український переклад назви стрічки «Будь-якою ціною» підводить глядача, привідкриваючи кінцівку, тому на скрому думку автора тексту краще використати більш буквальний переклад «Будь, що буде», котрий звучить більш авантюрно.

Маккензі вдався еталонний неовестерн з напруженим до неможливості сюжетом і колоритними персонажами, які «западають» в пам`ять на довго. Здавалося, що цей жанр себе вичерпав, навіть не встигнувши ствердитися, але «Будь, що буде» просто таки волає про протилежне. Картина змушує проситися у минуле тих, хто не сходив на неї у кінотеатр.

Крім атмосфери, сюжету та акторської гри маємо ще є гострі (точніше вогнестрільні) соціальні проблеми сучасних США - безлика диктатура капіталізму в найгірших його проявах, коли звичайні фермери опиняються фактично в заручниках невидимої бюрократичної химери. А в ситуації, коли відомо, що ворог поряд, але він довго не показується, можна перенервувати та почати стріляти у всі боки…

Але такий сценарій малоймовірний, бо у техасців на інстинктивному рівні закладена ввічливість - наслідок практично вільного доступу до зброї. «Ліцензії роздають усім під ряд, а це суттєво ускладнює процедуру пограбування», - жалівся Таннер, один із головних героїв фільму. Неважко пограбувати банк, у якому тільки 3-4 озброєних охоронці, проте коли всі відвідувачі та сервісні працівники озброєні до зубів та є потенційними охоронцям, можуть і обов`язково виникнуть певного роду труднощі.

Дмитро Корчинський якось писав, що українських фермерів можна навчити фермерства лише заборонивши під страхом в`язниці землеробство, а замість лопат роздати їм рушниці та відправити колонізувати якесь сучасне Дике Поле. В нашому випадку - південь США.

Сценарист Тейлор Шерідан, котрий вже написав «Вбивцю» для Дені Вільньова, не те що не зупинився на досягнутому, а перескочив одразу кілька сходинок майстерності. У «Будь, що буде» практично відсутні тривалі діалоги, а слова, котрими перекидаються перонажі можна назвати банальними. Проте це той випадок, коли по-іншому не скажеш. Всі й без слів укурсі ситуації, а без кінця молоти язиком нема потреби. Та й на півдні люди не багатослівні. Все вже давним-давно вирішено, лишається тільки добре виконувати свою роботу та жити з надією знайти на своєму ранчо нафту.

Початково картина мала називатися «Комачінерія», від назви індійського племені комачі. «Комачі значить вороги на вічно», - говорить індіанець одному з братів-ковбоїв. Той зухвало відповідає, що в такому разі він теж комачі. І це не тільки символічне порівняння, тому що сьогодні на зміну колишнім європейським колоністам приходить публіка типу Шайрона.

P. S. Найкращий зі своїх романів «Бачення Коді» Джек Керуак присвятив «Америці, якою б вона не була». Це співзвучно «Комачінерії», тому що Америка постійно змінюється. Точніше змінюють один одного американці - спочатку колоністи забрали землю в комачів, тепер самі у ролі комачі, на яких зазіхає банківська система та войовничі афро-американці гомосексуалісти.