Консерватор
Консерватор
Як два вагони бородатих українців на рубежі ХІХ століття не змогли вирішити наші проблеми
Коли студенти журфаків сідають за парти на курсі «Історія Української журналістики», вони очікують чергової порції волячості і тужливості. А потім виявляється, що маленька групка інтелектуалів створили Україну такою, якою ми її знаємо (навіть якщо такою вона нам не подобається).
Скільки з нас зустріли Революцію 14-го року за шкільною партою ще середньої школи? Я думаю, що безліч. Одначе пропустивши все найцікавіше, ми все ж змогли взяти участь у тій публічній дискусії, яка велася на різних рівнях (і в моментах, і в коментах, як то кажуть) з приводу різниці між росіянами і українцями, «бандерівської» Галичини, ставлення до країн-сусідів і так далі – увесь спектр ідей вишиваносорочечництва.

Наш слабенький активізм – мітинги, петиції, заклики, акції прямої дії, почався пізніше, десь наприкінці старшої школи. Дехто навіть встиг раз потрапити до райвідділку, на щастя – чи навпаки, на нещастя - таких було не так небагато. А потім ми пішли до університету. І ми не вчилися як треба, і правда не була своя… А власне це і так ясно всім вам. Автору цієї статті теж, але він після школи вступив до журфаку. І він, як і ті з вас, хто мав стосунок до філологічних й історичних спеціальностей, а особливо журналісти, мали змогу пів року студіювати курс «Історії української журналістики». Особливо детально вивчався період кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Як писав Євген Чикаленко «На свято відкриття пам'ятника Котляревського (12 вересня 1903 року – прим. автора) приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб'ється, то надовго припиниться відродження української нації… ». Тобто публіцистів тоді було небагато, десь два вагони, що полегшувало вивчення курсу.
І треба розуміти, що в ХІХ столітті всі видатні діячі українського відродження – від Грушевських до Грінченків з Драгомановими - з отих-от вищенаведених двох вагонів лише сьогодні отримали статус недоторканих. А от на сторінках тогочасної преси вони отримують добірні порції сарказму, дотепів і критики у свій бік.

На тих же сторінках вони, ще живі, не на банкнотах, не на уквітчаних портретах, не на пам'ятних дощечках, говорять про проблеми, які ще досі формують повістку дня нинішньої України. І чим більше ти читаєш всю цю полеміку, критику, памфлетистику, тим більше розумієш – лише тому, що їхній діалог перервала велика війна 1914 року, вони не встигли вирішити основні українські питання – і лінія розмежування уже сучасних українців пішла по старому зламу, що і привело до іншої великої війни – тепер 2014 року.

Коротше кажучи, те, що ми досі вирішуємо питання того століття, це звичайно прекрасно – будемо чесні, це були не найгірші часи, за зраду тоді по селам валяли в пір'ї і смолі та по-звірячому били, на заводах і каторгах схоплювали хронічні хвороби легенів, а в тому, що розумним хлоп'ятам і навіть здоровим дядькам подобалася ідея «надлюдини», не було нічого поганого, проте все ж треба розуміти – он сто років пройшло. Тепер людей хочуть на роботів замінювати, а колір волосся (під пахвами) – це спосіб політичної боротьби.

Про це все – цикл статей «Як два вагони бородатих українців на рубежі ХІХ століття не змогли вирішити наші проблеми». Ми досліджуємо забуту історію, аби вирішити нагальні проблеми. Бо краще суперечлива історія, аніж суперечлива реальність.
Галицькі впливи і проблеми мови
Курс «Історії української журналістики» завжди починається з твору «Криве дзеркало української мови» Івана Нечуя-Левицького від 1912 року. У ньому автор згадує молодого драматурга, якого злий професор Грушевський, ґвалтуючи чисту мову «баби Мотрі» своєю «галицькою цензурою», змушує міняти правопис. Прізвище цього драматурга – Винниченко.

«Проф. Грушевський всім украінським сутрудовникам натикає тіх точок і перероблює украінські форми мови на галицькі: од на від, цей на сей, життя — на житє, начинаннів — на начинань. Тільки одному д. Винниченкові дозволяно зоставить — цей і ці, але решту переробляно по-галицький на — від, житє і т. д., а в його драмі: «Чорний медвідь і біла Пантера вже навпаки: дозволяно йому ставити замісць від — од, але й за те звеляно ставити: сей, ся, замісць — цей. Проф. Грушевський неначе знущається над мовою украiнських пiсьмеників і не церемониться з ними.»

То бува, автор згадає знайомого дивного студентика, який ніяк не навчиться говорити нормальною мовою. Прізвище студентика – Петлюра.

«— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста!

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украiнською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він».


На таких, яких хочеться спитатися, «чи не з Галичини він», Іван Нечуй-Левицький нападає по суті з іронічною аргументацією матьорого сєпара. Щоправда, Нечуя-Левицького вже не спитаєш «Чий Крим?», тим більше, більшого популяризатора українського слова годі шукати, тож мовні пошуки автора «Кайдашіади» сьогодні залишаються в тіні.

Заключалися вони у наступному. Був на той момент такий доволі популярний науковий і культурний діяч – професор Михайло Грушевський. На момент написання цієї статті професор повернувся на підросійську Україну і видавав кілька журналів, взагалі багато публікувався, ну і писав свою «Історію України-Руси». В десятих роках двадцятого століття він перевів свій часопис «Літературно-Науковий Вістник» з Львова в Киів, а потім заснував журнал, «Записки Киiвського наукового товариства». Від нього також залежали редколегії двох журналів «Українська хата» і село. Проте з Галичини Грушевський привіз з собою цілком своєрідний правопис. Він тотально відрізнявся від того, що був прийнятий на Надніпрянщині. Такий правопис називався «галицьким» і ґрунтувався на суто галицьких словах, польських і латинських запозиченнях, а також на староруській і старомосковській мові. Основним серед речей які пропонував Грушевський були:

  • Писати постфікс «ся» окремо від дієслів на галицький манір (ся дивити, або дивити ся замість дивитися), або й взагалі розділяти дієслова на морфеми («писати муть ся» – «замість писатимуться»).
  • Використовувати літеру «ї» (на Наддніпрянщині було прийнято писати «йі» - йісти). Дві точки над «і» Нечуй-левицький вважає ситуативним вибором, адже «Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одповідає букві Ъ в церковнославянській мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву Ъ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву Ъ, але натомісць значкує йіі».
  • Галицька лексика («кроки» — а не звичне надніпрянське «ступінь», «карк» — замість потилиці, «помешканє» — замість житло, «на Волиню» - замість на Волині) – як бачимо частина таких лексем сьогодні вживається нарівні з наддніпрянською.

Все це робить твори написані на галицький манір незрозумілими більшості українського населення. Нечуй-Левицький з глибоким знанням справи іронізує над «Річниця смерті Шевченка», пояснюючи, що існує відповідник «роковини». Якщо серед аудиторії є філологи – можете поцікавитися наступним абзацом:
!обережно, жарт тільки для людей філологічної освіти!
«Автор, складаючи цей неологізм, змішав докупи два коріні в украiнських словах: рок та рЪк, котрі обідва в украiнські мові бувають в однакові формі — рік: річка, заріччя, річаний, та рік в имен. падіжі, а в род.—року. Але в тіх показаних словах буква і змінила давнішу букву Ъ, а в слові рік (год) буква і — навить не корінна, а змінна, і тільки під наголоском зосталась в мові в односкладних словах, як от рік, віл, та в слові — торік, а врешті слів стоiть о: року, роковий, роковщина (подать прядивом та натурою за часу паншини). Проф. Грушевський в своіх словах річниця, річник узяв для збудування неологізмів не корінь — рок, а корінь рЪк,—і вийшла плутанина, бо слова річниця і річник дають уявління чогось такого, що стосується до річки, до чогось річаного {Річаний — ручной; на селі кажуть: це вода річана, а не ставна, не криничана, або кринишна. Васильк. пов.}, а не до року. Можна подумати по аналогіі с схожими словами, що річник це чоловік, як от чарівник, пасішник, чередник, баштанник, а річниця це його жінка, як от баштанниця, чередниця і д. д. Бо в ціх словах поставляні найчастіші суффікси діючих особ мужеського й жіночого пола: ник, ниц, як от: вовчиця, лисиця. Через це й здається, що річник це якийсь сторож коло річки, або на плотах, а річниця це його жінка.»
Нечуй-Левицький радить галичанам навпаки, «переходити на великоукраїнські рейки» і на «великоукраїнську мову». Треба розуміти, що на увазі мається саме книжна мова, а не народна, тобто мова науки, а не гуцульської пісні. Проте є з боку критика напади і на розмовну мову – деякі західні відповідники центральноукраїнським словам називаються «перехідними до польського».

До Івана Нечуя-Левицького з його жорсткою позицією долучився лише чи не найбільш правий український мислитель - Борис Грінченко (правішою були хіба сам Нечуй-Левицький і Олена Пчілка, мати Лесі Українки яка відзначилася жорстким консерватизмом і серією несхвальних відгуків про юдеїв, про що ми ще писатимемо). Грінченко у часописі «Зоря» пише свою статтю «Кілька слів про нашу літературну мову», де зазначає: «Прийшов тепер час, коли мусимо дбати про єдність, про один духовний напрямок, а значить і про одну літературну мову. На це нема чого очі замазувати усякими «галицько-руськими» язиками. Балакання про «галицько-руський» язик — це те саме, що й балакання про особливий «рутенський» язик, і така «рутенщина» є шкідливий нашому спільному ділу, вузький провінціалізм... Помилкою було казати, що ми гордуємо мовними здобутками галицькими. Навпаки!... Все гарне, що виробили та вироблять у мові галичани, ми беремо і братимемо, але не можемо ми брати те, що не вважаємо за гарне».

Молодь їх прагнення не підтримала – вона в цілому або просто не помічала галицького питання, або писала по-галицьки. Щоправда, багато хто потім від неї відійшов – зокрема і той дивний студентик Петлюра, і сам Грушевський, який кожен наступний з останніх томів «Історії України-Руси» видавав все більш «народною» мовою.

Окрім цієї статті Іван Нечуй-Левицький за 6 років до того видав ще статтю «Сьогочасна часописна мова на Украіні» за тою ж тематикою, яка по суті є передмовою», що глибше занурюється в історію питання, до «Кривого дзеркала української мови» і дослідженням питання походження нинішньої української мови.

Є в статтях деякі трохи простуваті пасажі автора про Лесю Українку аля «Як д. Леся Украінка в такий недовгий час встигла переродить свою украінську мову на польсько-галицьку, цього я ні на який спосіб не зможу постерегти'. Це в неі трапилось може через те, що жінки загалом більше прийнятливі на вдачу (воспріимчивы) ніж чоловіки» або таке, що аж на лоба очі лізуть – слово «авторка» у фрагменті «Невже авторка не стямкує, що вона вносе в украiнське пісьментство коли не смерть, то гальму, а не живе живоття, котре вже загальмували галичани с проф. Грушевським...».

Його позицію до речі підтримає найбільший західноукраїнський письменник – Іван Франко у статті 1907 року «Літературна мова і діалекти». У ній він висловив підтримку ідеї вироблення літературної мови на основі східноукраїнського (тобто Наддніпрянського) варіанту української мови. В рамках свого дискурсу він висловлює наступну думку: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання — будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови».
Всю цю аргументацію ми у 2014, до цього і після цього почули від антимайданівської сторони. У їх риториці мові Шевченка і Котляревського тоді протиставляли сучасну українську, з її незрозумілими формами і словами, далекою від мови «якою моя баба говорила в своєму селі». В усьому винні галичани – казали промосковські співвітчизники нам, співвітчизникам проукраїнським.

Та й навіть на цілком аполітичному громадянстві ця річ відобразилася дуже серйозно – сучасна українська мова на побутовому рівні багатьма бачиться як мова галичан. Це уявлення подібне до популярної віри у те, що мавпи люблять банани. Тобто мавпи банани не люблять, а деякі з них взагалі вживають у їжу м'ясо, а до рослин і не торкаються, та й кожна людина, якщо задумається, мабуть скаже, що «не одними бананами мавпеня сите».

Що властиво, фактично критика «галицької української мови» від нині покійного Олеся Бузини ґрунтується передусім на оцих от історичних статтях. Якщо ви ще пам'ятаєте такого собі Дмитра Табачника, то він теж багато говорив про ці галицькі впливи на мову – і не був у цьому першим.

Але не забувайте, що на протилежні позиції – позиції Грушевського, стали й представники галицької окремості і особливості, зокрема пан Юрій Андрухович і пан Остап Дроздов.

Так, на ХХІ століття ми маємо дві позиції з цього питання. Ці позиції – це позиції не тільки мовні, але й політичні.

  • Перша – Михайло Грушевський – Галичина є українським П'ємонтом, передовий в усіх відношеннях регіон, і Наддніпрянщині треба приймати її мову, так в ній є вдосталь як мінімум наукової лексики.
  • Друга – Іван Нечуй-Левицький – Галичина є важливим політичним гравцем, одначе в усіх відношеннях Наддніпрянщина відіграє значнішу роль, і галичанам треба приставати на її мовні позиції – «мову баби Палажки», як він казав.

Станом, на 2014 рік, як я його пам'ятаю і, багато хто сьогодні, у році 2018 розділяє погляди Грушевського. Тоді окремі пасажі Нечуя-Левицького стали зброєю проросійських сил (як це не парадоксально, враховуючи, що сам Нечуй-Левицький є несамовитим борцем за ідеали українства). Істина виявилася десь посередині - Роман Трифонов, харківський мовознавець у своїй дисертації «Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови» врахував усі «галицькі» і усі «надніпрянські» варіанти слів, щодо яких висувалися претензії.

Він говорить: «У 39,5% випадків у сучасній мові без істотних стилістичних розрізнень функціонують обидва слова (відносини — стосунки, рахувати — лічити, помешкання — житло тощо). У 27,5% пар мовною нормою став «галицький» варіант (явище, а не з'явище, пристрасть, а не прилюбність, відокремитись, а не одопрічнитись тощо), а «наддніпрянський» — у 21,9% (дратуватись, а не дражнитись, незабаром, а не небавом, рідня, а не кревність та ін.). Нарешті, ще одну групу (12,1%) становлять такі пари слів, з яких жодне не стало нормативним, оскільки в дискусії був присутній елемент суб'єктивності.».

Треба додати до цього, що галицький синтаксис, щодо якого було особливо багато питань – а це, наприклад, вищезазначена ідея щодо розривання дієслів і постфікса «ся» не прижився. І надалі мова розвивалася все ж за наддніпрянським варіантом, допоки її не було насильно спочатку потягнуто в один бік – до мови старших братів зі сходу, а потім різко у інший – до старших братів з заходу. Більше того, в основних питаннях – вимови і якихось першочергових моментах будови мови перемогла позиція наддніпрянська. Максимально на захід мовний центр посунув Юрій Шевельов – і то, всього лише до меж Рівненщини і Житомирщини.

Відтак, на практиці, виявилося, що істина десь посередині і по суті цілком мудрий час залишив те, що добре працює і викинув те, що працює погано, залишивши основною все ж мову більшості - наддніпрянських українців, але прийнявши й значну частину галицизмів – зокрема тих, що стосувалися новостворених понять. На рівні ж діалектів, Україна досі залишається багатшою за більшість сусідніх країн. При цьому Наддніпрянщина демонструє значно більшу мовну консолідованість, ніж Галичина. Мовну дискусію закінчила війна 1914 року, і революція 1917. І студентик Петлюра, тоді вже значно більш мудрий, аніж у 1912 році, звертаючись до великих мас українізованих солдат швиденько припинив свої надмірні захоплення галицизмами і заговорив мовою зрозумілою усім українцям, і більш адекватно побудованною. Правда та Революція через внутрішню неконсолідованність закінчилася. І мовна дискусія відтак може бути описана лише словами: «балакали, балакали – сіли і заплакали».

Одначе, те, що ми вдалися до цього питання сьогодні, є прямим наслідком того, що різкі зміні у світі змусили перервати усі дискусії, бо заговорили гармати. І галицька, і наддніпрянська теорія продовжили існувати у площині українського політикуму і соціуму. Але те, що не закінчилося тоді, маємо закінчити ми сьогодні. А кінець цієї дискусії цілком очевидний – основою української мови має бути мова більшості українців, а доповнювати її галицизмами необхідно за умов нагальної потреби, проте без фанатизму.

І автор сподівається, що до цього висновку нові «нечуї-левицькі» і нові «грушевські» від мови таки дійдуть.

~
Поділитись