Консерватор
Консерватор
«Як біда – ми до жида, як мине – хай жида втне» або нариси з українського «юдознавства»
Добре тим, хто сьогодні каже «єврей» – вони вже чудово знають, що антисемітські кампанії це не дуже весело. Гірше тим, хто більше століття тому ще казав «жид» - для них єврейське питання стояло гостро і принципово. А може навпаки? А якщо я скажу вам, що антисеміти сьогодення досі пам'ятають, які погляди мала матір Лесі Українки? Чи збігається юдейська повістка України незалежної і України, яка тільки-но виповзла з черева Малоросії в XIX сторіччі?
На мою недовгу пам'ять антисемітами в Україні тільки десь з 2010-х років називали Януковича, «Свободівців», сепаратистів, одного консула, кількох членів МЗС, Надію Савченко, і навіть директора Національної сільськогосподарської бібліотеки Віктора Вергунова.

В'ячеслав Ліхачов, голова Групи моніторингу прав нацменшин вважає, що в Україні «євреям нічого не загрожує», а випадків антисемітського насилля тут стається менше, аніж навіть у Франції – це він у відповідь на доповідь Міністерства з питань діаспори Ізраїлю, де Україну за результатами 2017 року названо найбільш антисемітською країною серед країн колишнього СРСР. І його точно не звинуватиш в упередженості - це той самий В'ячеслав Ліхачов, дивний дядько, який увесь час ходить по телеефірах і розказує про те, що ми всі ксенофоби, расисти, а і ще геноцид циган влаштували.

З іншого боку, за даними опитування Фонду Фрідріха Еберта, 13 % української молоді не хотіли б жити в одному суспільстві з євреями, а молодь - це зазвичай найбільш толерантна група населення (як результат істеричні волання «подумайте, які жахливі погляди тоді сповідують люди старшого і середнього віку!»). Це вони волають про ту саму Україну, в якій за опитуванням «Pew Research Center» за 2016 рік 95% громадян готові бачити євреїв серед своїх співгромадян (найбільше в Центральній і Східній Європі). Щоправда потім це друге опитування розкритикував голова Українського єврейського комітету Едуард Долинський (доволі аргументовано, якщо відверто) і почалося кидання шапками і рейтингами в усі боки.

Загалом ситуація з євреями в Україні така – «дело ясное, что дело темное». Та й в цілому воно і логічно – на наших теренах жила чи не найбільша в Російській імперії частина юдеїв, а в свою чергу в Російській імперії у XVIII і XIX століттях жила майже третина всього світового єврейства, з яким торгували, співпрацювали, про яких писали і з якими приятелювали. Щоправда з українських теренів їх же неодноразово виселяли (востаннє за Зборівським договором при Хмельницькому), потім, вже за всеросійським законом, - викидали за межі смуги осілості, а потім ще були єврейські погроми (і водночас юдофільські заклики правителів УНР), а тоді і німецька окупація, а тоді масовий виїзд євреїв з СРСР в Ізраїль…
!обережно, факт про слово "жид"!
До речі, саме з української мови слово «жид» прийшло в російську мову. Під кінець 15 століття, православна церква вирішила засудити поширення юдаїзму і назвала його «єресь жидовствующих». Слово «жид» було взято з польської мови і перетворено на «жидовствующих» через те, що відповідник у тодішній церковнослов'янській мові (що прийшов через церковнослов'янську з грецької у формі «єврей» - «еврей» і пізніше у формі «гебрей» ще раз, тепер через західнослов'янські мови ) вважався занадто благозвучним для цих «порушників спокою». Одначе перша згадка про євреїв - яких позначають словом «гебрей» - зафіксовано в Остромировому євангелії в XI ст.
Проте в умовах, коли євреїв в Україні 0,21% від усього населення (шановні, болгар навіть більше) єврейське питання підіймають знову, знову й знову, у статтях, у фільмах, та й просто – в побутових розмовах. Час вже й розібратися. Хоча я знаю аж два вагона хлопців і дівчат, які вже це питання вирішували... Але тут не досить і тих двох вагонів, треба згадати і їх «духовних батьків».

Вдамося до цього досвіду.

«
Питання віри і відгуки гайдамацьких шабель
У 1669 році Іоаникія Ґалятовський пише пражурналістський твір - полемічну книжку "Месія правдивий". Твір переповнений описаними з неймовірною бароковою пишністю деталями з побутового життя тогочасних юдейських громад. А, ну і ще цілком логічними з боку християн претензій до юдеїв – дивіться, Месія прийшов, а ви ото прогледіли, та ще й розіп'яли.

Малоймовірно, що тодішні юдеї якось образилися на українців через цю книжку Ґалятовського. Може тому, що він був направлений проти Шаббатая Цві – одного з лжемесій, якого і самі євреї сьогодні не надто люблять, хоча він і став предтечею сіонізму, сформувавши ідею про колективного Месію (тобто ідею про те, що сам юдейський народ є власним месією). Або тому, що твір глибоко науковий – полеміст побудував свій твір як діалог між євреєм і християнином на основі своїх чисельних поїздок єврейськими містечками, де він записував аргументи юдеїв проти християнства. А може тому, що це перший у християнському світі (!) твір, який претендує на об'єктивну полеміку з іудеями – а перша чарка, як то кажуть, колом.

В будь-якому разі з відповіддю в українську літературу євреї так і не прийшли (як мінімум до початку двадцятого століття) – прийшли в російську і польську. Тож все, що надалі було написано українськими письменниками і публіцистами – це думка саме українців, які були ізольовані від юдейської культури.

Ну як, в народних вертепних інтермедіях образ «жида» - боягуза і хапуги відігравав доволі серйозну роль. Часто він з'являється і в народних колядках – вже в іншій ролі. Так співали на Полтавщині, з ніжно-м'яким полтавським «ль»:
За горами, за жидовськими
Там збиралась вся жидова,
Радили раду жидовськую:
– Ой якби нам Христа ульовити
І на трусі польожити,
І на древі розпинати?
Скоро Христа ульовили
І на трусі польожили.
І на древі розпинальи.
Діставалося їм і в казках.
Терновий вінок на голову клали
Шантом-бантом рани протирали.
Діставалося юдеям і в прислів'ях – «Не хотіли Жиди їсти манну - нехай же їдять цибулю», «жидівське і панське не пропаде», «як біда – ми до жида, як мине – хай жида втне» або найкраще - «хоч би жид був з неба, вірити йому не треба». Останнє, якщо брати до уваги фігуру Христа (щоправда називати сина Божого юдеєм це невірно) виглядає пасажем на тему «Нам православним Бог не указ», але треба розуміти, що вихрести – хрещені євреї сприймалися значно краще, а в народі слово «жид» означало саме «той, хто сповідує іудаїзм».

«Історія русів» невідомого автора, опублікована в 1846 році О. Боднянським, - видатний твір, що справив величезне враження на всю українську інтелігенцію. Він описує історію українських земель, роблячи акцент на їх особливості, самобутності і зв'язок з козацькою спадщиною. Не обходиться там і без доволі об'єктивного абзацу щодо ролі юдеїв:

«Церкви не згодних на унію парафіян віддано жидам в аренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п'яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а жид при тому, насміявшись досхочу з богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, гойським…»

Такий образ «жида» з ключами від церкви побутував серед провідних верст українських інтелектуалів. Щоправда в тому ж творі, зловісне «очищення» (пряма цитат) від юдеїв з боку Богдана Хмельницького підпорядковується наступному принципу – той, хто поводив себе добре, ключі від церкви не продавав і взагалі був гарний єврей – тих не чіпали. Інша справа, чи пояснив це Хмель своїм козакам, і чи не вчиняли вони перегибів…

Проте українці того часу все ж доволі поблажливі. От Микола Гоголь вимальовує в своєму «Тарасі Бульбі» образ єврея Янкеля – хитрого, корисливого, жадібного – але по своєму незлобливого, і навіть в чомусь милого. І він не один – тоді ж пишуть в «Московських вєдомостях» про «жидів в літературі»: "Эти жиды в великой моде; они ведут свой род од Шейлока Шекспирова и Исака ВальтерСкоттова. Ему надо быть лицом вездесущим, являться повсюду, как deus ex machina, связывать и развязывать все узлы происшествия...". Такі юдеї зокрема у Євгена Гребінки в «Чайковському» і в молодого Миколи Костомарова в «Переяславській ночі», і в молодого Пантелеймона Куліша в «Україні». Трохи складніший Лейба з Шевченкових Гайдамаків – він по своєму логічний, і якщо і творить зло, то скоріше аби вберегтися від «ляхів» – він такий же заручник ситуації, як і українські селяни – хіба що статусом повище.
Та й Шева взагалі відзначився – в 1846 році влаштував цілу агітацію в Прилуках, де коли горіла юдейська хата, розказував християнам, що спокійно на це дивилися, що християнин зобов'язаний допомагати будь-кому, нехай і «жиду». Це до речі характерний епізод. Сам Тарас Шевченко в цілому ставиться до юдеїв лояльно. Он, у 1858 році, разом з тим самим Пантелеймоном Кулішем, разом з Марко Вовчок, разом з Миколою Костомаровим – цілою генерацією української інтелігенції, яка вперше поставить питання автономії України він підпише листа до видавців «Русского вестника», з суворою критикою антисемітських випадів журналу «Иллюстрация»:

«…выражая мнение о еврейском вопросе того народа (українці), который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши… И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации»…»

Але все ж ця, стара інтелігенція, надто міцно поєднана з народом, з народними стереотипами і уявленнями. Куліш далі ще напише кілька творів про євреїв-орендарів і євреїв-донощиків – бо так ще казав народ.

«
«Так каже народ…»
У 1861 році в найбільший проукраїнський журнал «Основа», що об'єднав усю українську інтелігенцію, надходить лист. Він підписаний «П-В» - автором виявиться студент Португалов. І редакція вміщує лист в номер – під назвою «Недоразуменіє по поводу слова «Жид»». Автору листа це слово не подобається – воно видається йому образливим. Він стає на ринг боротьби з образливими прізвиськами («хейтспіч»):

«Я благаю вас — не ображати нас більше. Невже ж вам це важко? Погодьтесь, що коли освічені молоді люди із євреїв ображаються цим прізвиськом, то вам як редактору потрібно уникати його…».

В іншому боці рингу, в вишиваних трусах, стає народник – Микола Костомаров. Він тримає відповідь за всю (!) тодішню інтелігенцію. Він вважає, що слово «жид» - глибоко народне, використовується в усіх відомих (на той момент) історичних пам'ятках, а головне – пісень зі словом «єврей» чи «гебрей» - немає, а саме слово придумали росіяни. Якось так пізніше росіяни будуть аргументувати те, що слово українці – витвір Австрійського Генштабу. «Так каже народ…» - чеканить Микола Костомаров. І цього достатньо. Принаймні достатньо для Костомарова.

Але тут є одне але. Всі ці Костомарови та Шевченки – вихідці з Лівобережжя. Завдяки титанічній праці козаків і гайдамаків тут знайти єврея, здатного піти на контакт з українцем – надважко. А от Степан Руданський, що пише якраз в 50-х роках XIX ст. – виходець з Поділля. Він євреїв куштував як то кажуть – на язик. І народ там – на Правобережжі – з юдеями був знайомий ближче. (запам'ятайте це!)

Чи не тому в співомовках-анекдотах Руданського вони – хитруваті, надто книжні (такі собі «інтелігентні хлопчики з гарних сімей» того часу), ненавидять фізичну працю – але в чомусь надзвичайно симпатичні, смішні, веселі – і головне – вони люди. Принаймні для нього.

Користуючись традиціями народного театру юдеї висміяні і виставлені на осуд і Михайлом Старицьким – в п'єсах «Не судилося» (1883 рік), чи в «В темряві» (1892 рік). Там єврей займає своєрідну «економічну опозицію» до української бідноти. Разом з багачами-поміщиками він грабує бідарів селян. Так народ казав для Старицького – а от для Руданського він казав не так.

Народ такий – він усім щось каже.

«
Мати Лесі Українки і головного інтернет-борця з євреями
Чи знаєте ви Вову Соловця? О, ви не знаєте Вову Соловця. Ну якщо коротко, то:

«Я ВОВА СОЛОВЕЦЬ – пенсіонер-мільонер…»

А далі:

«Передостанні 25 років, до війни, я мав творчий бізнес, збудував дві хати, купив землю, маю заощадження… У мене все гарно та файно. Я матеріально забезпечена здорова людина, але жиди знищують мій Нарід, мою Націю та Культуру. Прийшов час відродити Нацизм!»

Або:

«… тільки недавно одурені українці відсвяткували жидохристиянський пейсах, а вже час знов відзначати день, коли жидівський хлопчик Сусик преобразився і разом з жидами Мойсейкою та Ілюшою зібрав своїх фаворитів для юдохристиянського шабашу…»

Або :

«Перш за все зауважимо: Гітлер капут ! Гітлер - кат нашого народу. Також зауважимо, що ідеї Конфуція щодо державотворення, які не були прийняті тогочасною владою Китаю, були реалізовані наступними поколіннями китайців і досі конфуціанство є основою життя мільярдної нації китайозів.»

Цей неймовірний стиль, еклектичне поєднання барокового письма газети «Вісті Козельця» і кислотних скінхедських агіток періоду нульових – все це з'являлося з завидною частотою в україномовному сегменті соцмережі ВКонтакті протягом 2014-2017 року. Увінчували ці геніальні творіння ілюстрації в особливому, по своєму унікальному, стилі – свастики, коти і картинки з телепрограм про українську давнину, мемні колажі – все це не могла створити одна людина. Про Вову Соловця нічого невідомо, окрім того, що він мав власний сайт і купу спільнот у соцмережі «Вконтакті». Одна з основних назв – «Мій край». «Мій! Край!» - це ще так писалося. Назва видається дивною. Чому край – обов'язково «мій», адже в матеріалах йдеться про те що край – якраз «наш», «Наш край», тобто «український» ( ну чи «арійський» - Вова краще знає), чи як мінімум «Рідний край». Але щось тут не те…
Назва «Рідний край» в контексті звинувачень у антисемітизмі зустрічається лише раз. І це дуже цікавий раз, маю вам сказати. І про цей раз багато вже написано, і можливо про нього Вова Соловець якраз і знав.

Присяжний Микола Дмитрієв з Полтави довгий час редагував видавництво під назвою «Рідний край». Але сталося так, що у 1907 чоловіка визнали неблагонадійним і його газету забрала під своє крило Олена Пчілка. Може ви її і не знаєте, але ви точно знаєте її дочку – Лесю Петрівну-Косач (Леся Українка, та сама, ага).

Леся Українка, поряд з багатьма інтелігентами нової генерації вважає кращим слово «єврей», а не жид.

А її матір займає не таку просту позицію… На сторінках її часопису у 1908 році виходить стаття з провокативною назвою «Чи потрібні нам жиди?» за авторством Кирила Немоловського. Там автор пише:

«Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітнє страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти … Український народ бачить, що кілька віків жидівський народ опанував народним багатством, що жидівський народ найменше працює на витворення цього багатства і найбільше користується ним. Через те серед народу жила й живе ворожнеча проти жидів».

«
Юдеї – критика справа
Пан Немоловський звичайно проти погромів, яких хвиля прокотилася по цілій державі. Саме собою він також проти «смуги осілості». Але чи треба таким от експлуататорам давати права – от в чому питання. Єврей – експлуататор, єврей, що нависає над масами темного селянства – освіченіший, зі зв'язками у технічних сферах, посидючий. Чи треба ще підсилювати його?

До питання підключається і Олена Пчілка – одна зі стовпів старого, середини століття, українського руху, один з останніх його уламків – ліва, але в тому сенсі, що пронародна, реакційна до ворогів народу, жорстка і вольова – лідер крайньо-правого флангу в українській культурі після революції 1905 року.

«Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національну полі». Так, як казав літературознавець Максим Стріха, в ефірі «Радіо Свобода» :

«На жаль, не тільки Олена Пчілка ототожнювала капіталізм із єврейством. Вона має продовжувачів і в сьогоднішній Україні. Але піонером тут був (так би мовити, на високому теоретичного рівні) не хто інший, як знаменитий автор «Капіталу» Карл Маркс».

Але вона бачила і інший – культурний бік питання. Виходячи з цих слів, пані Пчілка зазначала: «Боротьба неминуча й тут! Звичайно боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба». В євреях вона бачить ще й суперника – і в чомусь ця думка логічна, обидва народи конкурують за владу в державі, яка за згодою царя Миколи І отримала свій перший парламент, у нього обиратиметься також кандидат від цієї значної (до 10% населення під російської України), згуртованої і впливової групи – на відміну від багаточисельної, але безправної групи – українців, які до того ж, погано осягають власну окремішність як народу.

Проти тих, хто піднімає це питання встає нова інтелігенція – їх клеймлять чорносотенцями. Олена Пчілка має палкий аргумент і проти таких: "А що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканних в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і «Р. Край», але «помалкивают», під страхом того, що їх не розжалувано з «поступовців» (демократичної спільноти прим. авт.)».

Питання не в юдеях – питання взагалі в меншинах. Демократи завжди люблять за них заступатися і клеймити кожного, хто вступає з їх аргументованою критикою «чорносотенцем» чи пізніше – «фашистом». Нічого у світі не змінилося, і ті, хто зараз з правого флангу говорить про «чорний расизм» чи «гомодиктатуру» одразу зазнає критики з боку демократичних сил. Чи не розумна історична паралель? До речі, мова йдеться про тих самих демократів, що в обох випадках – сьогодні і сто років тому найбільше ратують за «свободу слова». Одне питання – питає Олена Пчілка – свободу чийого слова?

«Належала до кола буржуазно-націоналістичної інтелігенції, очолюваного Михайлом Старицьким... Редагувала газету "Рідний край", що посідала праві буржуазно-націоналістичні та антисемітські позиції... Після жовтневої революції на Україні весь час співпрацювала з буржуазно-націоналістичною інтелігенцією, очолюваною Сергієм Єфремовим, організатором Спілки визволення України...» - таких рядків удостоїлася Олена Пчілка в 1935 від радянських літературознавців.

А от таке про неї скаже літературознавець Максим Стріха, в ефірі «Радіо Свобода»:

«З одного боку, вона традиціоналістка і не прийняла модернізму. Є більше ніж досить в її творчості прикладів, коли письменників-модерністів вона просто висміювала, вважала їхнє писання пустопорожнім "дзеньками-бреньками". А справжній письменник достоту за тією парадигмою, яку сформулював колега Олени Пчілки по СВУ в термінології радянського літературознавства Сергій Єфремов, що справжнє письменство мусить служити народові.

Однак ця ж Олена Пчілка фактично була першою письменницею-феміністкою на Наддніпрянщині. Її чи то повість, власне, авторське означення оповідання, але це може бути повістю чи не закінченим романом "Товаришки".

Це перше таке велике феміністичне полотно з певними, я б сказав елементами модернізму. В поезії у Олени Пчілки знаходимо речі, як от вірш "Забудь мене", який щойно пролунав, які є маніфестами сильної жінки, яка є самостійною постаттю, чим кидає виклик на той час ще традиційному українському патріархальному суспільству.»


Так, воістину дивні шляхи Господні.

«
Вісь «Україна» - «Ізраїль», вісь «жид» - «хохол»
Нова генерація не терпить старого «хлопоманства» - «народництва». Народ мало любити, йому треба допомагати – з такими лозунгами приходить на політичну арену покоління шибайголів, по-своєму трохи панків.

Починає її, як і все в процесі утворення української ідеї Пантелеймон Куліш – він пише «Мальовану гайдамаччину» (1876 рік). Будучи консерватором, антимодерністом, антипрогресивістом – це все ж передовий мислитель. У Гайдамаччині Куліш уперше не просто бачить, але й розпізнає чітко сліпе невмотивоване насилля. Він розвінчує Шевченка, а з ним і тих, хто прославляв гайдамаків. У цьому Куліш бачить сліпе поклоніння народним темним пристрастям – його демонам. Торкається він і теми євреїв – чому це вбивство євреїв стало доброю рисою? Чому несподівано всі вбиті у творах виявляються негативними персонажами? А як все не так просто виявиться?

За ним слідує покоління модерністів – перший – залізний титан – Іван Франко. У 1878 році він публікує «Boa constrictor», де розкриває справжнє обличчя такого «єврейського експлуататора». Головний герой мільйонер, капіталіст, кровопивець. Але з чого він починав? З того, що мандрував по селам, і, напівголодний, скупляв ганчір'я. Що він має окрім мільйонів? Неспокійний сон, сина-дегенерата, божевільну дружину. Чим він закінчує? Скидає гроші вдові робітника, якого вбили його ж посіпаки, наївно намагаючись повернути собі чистоту, якої він не має давно. Герман Ґольдкремер – капіталіст, що розуміє темну сторону капіталізму. Хочеться додати, що він і єврей, який розуміє темну сторону його стосунків з українцями.

В той же час, поряд з ліричними творами про «бідну жидівку Сару» яка лиш і кохається у своїй дитині (так, дітки, євреї теж бувають знедолені!) виникає титанічний твір «Мойсей» 1905 року. У ньому проводиться – унікальна для того часу – паралель між юдеями і українцями. До кого звернений пролог твору «Народе мій, замучений, розбитий» - до євреїв чи до українців? Франко цим пояснює більше, аніж будь-хто інший. І нехай його позиція в повній мірі може бути критикована, але все ж – хто як не євреї знають про втрату Батьківщини, про еміграцію, про опір вічному ворогу. Це лише погляд. Але паралель «Україна-Ізраїль» (знову ж, її критики мають вдосталь аргументів проти) досі є популярним аргументом в нашому публічному просторі.

Йдуть погроми. Десятки, сотні вбитих. Михайло Коцюбинський пише індастріал панк сюїту імпресіоністичний образок «Він іде», де змальовує погром в одному з міст.

У публічному просторі теоретизуючи і детально обоговорюючи тези Івана Франка виходить Сергій Єфремов з «Єврейською справою в Україні» 1909 року. До нього доєднуються передові інтелектуали, члени найбільшого українського журналу – «Рада» - Леся Українка, Володимир Винниченко, Гнат Хоткевич, Михайло Грушевський і вся літературна молодь.

«
І тут вибухає справа Бейліса
Мендель Бейліс – тихий і сумирний прикажчик на одному з київських заводів. Він не був особливо релігійним, працював по суботам. Одного разу, біля його дому, 12 березня 1911 року зник 13-річний Андрій Ющинський, учень Києво-Софійського духовного училища. За вісім днів знекровлене тіло хлопчика було виявлене викинутим у печері поблизу заводу Зайцева. На тілі було 47 ножових ран, зокрема 13 ран на скроні й тім'ї, через які хлопчик зійшов кров'ю й помер.

Бейліса хапають і звинувачують у ритуальному вбивстві – просто аби сховати «висяк». Провідні інтелектуали країни – проти. Лист в його підтримку підписують Олександр Купрін, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, Олександр Блок, Максим Горький, Федір Сологуб, Леонід Андреєв, В'ячеслав Іванов. З українського боку - Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Володимир Вернадський,

Редакція «Рідного краю» і собі долучається до процесу – вона єдина серед усіх українських видань об'єктивно, без будь-якої критики, висвітлює це питання. Сухо і чітко – так вважає за правильне Олена Пчілка. Вона пише:

«Ну, Бейліс не винний в замордуванні християнського хлоп'яти, та хіба ж се становить повинність — бити поклони перед ним? Чому не кажуть всякому, хто після сидіння в тюрмі був виправданий: «Я тобі кланяюся!» А скільки було і єсть таких людей, навіть наших заслужених людей!»

Увагу вона акцентує на явищі «образу меншини-жертви». І дійсно, серед безлічі процесів, у яких хапали невинних і намагалися кинути за грати, інтелігенція заступилася тільки за Бейліса. Кому потрібні мільйони замучених селян?

«
Знову війна
Публікація в "Двуглавом Орле", проросійській монархічній газеті за березень 1914: «Прошло уже около двух недель со дня изменнической демонстрации жидо-мазепинцев, а Русские люди все еще не успокаиваются, все еще волнуются. Да и есть чего. В Киеве, Матери Городов Русских, шайка негодяев, отщепенцев осмелилась дерзко воскликнуть: «Долой Россию, да здравствует Австрия!». Ех, жидомазепинці. Можна було б посміятися – ги, звучить як «афробандерівці» чи «жидобандерівці». Смішно.

У 1914 ще смішно. Далі знову війна – ще перша, і вже ні про які «єврейські дискусії» мови не йтиметься, правда ще будуть погроми. Єврейські організації (зокрема «Бунд») і не згадають всім цим інтелігентам їх заступництва, а їх членство з більшою охотою посуне в РКП (б).

Нацисти прийдуть сюди під час другої війни, з дуже грубим розв'язанням проблеми – і як завжди буває з грубими розв'язаннями, воно виявиться неправильним. Життя складне і не терпить грубощів.

Виявилося, що єврейське питання (і, видається, питання будь-якої меншини) вирішується двома способами.

Перший – ліберальний - визнати за юдеями право абсолютної жертви і через це вважати їх недоторканими. На цю стежку стала рушійна маса інтелігентів більшості країн тоді, і йде нею досі. Збільшився тільки список меншин, які її цікавлять. Гарна позиція? Хто його знає, якщо відверто, результати її ви можете бачити вже сьогодні, подобається – підтримуйте. Тоді, в Україні, все це виття ні до чого не призвело. З іншого боку, якби не виття, образ юдея залишився б бідним і нерозкритим («як каже народ»). Я люблю почитати щось перед сном, нехай і про юдеїв, тож нехай виють, коли це допомагає краще відчути людину.

Другий - консервативний – бути чесним з собою і з іншими – і в описах юдейського горя (у цього народу був унікальний досвід), і в описах юдейських питань. Іноді звичайно консерватизм виражається і в простому наслідуванні «того що народ каже», народництві аля Шевченко - але це в цілому не так і страшно, народ іноді каже логічні речі, нехай навіть і про євреїв. Насправді сьогодні ми можемо і забути про це – властиво, євреї залишилися у минулому, ми втратили їх майже всіх протягом важкого XX століття. Щоправда минуле виявляється вагомішим, аніж сьогодення – воно фізично важче. Минуле важко згадувати об'єктивно – саме на об'єктивності наполягають консерватори. Ханна Арендт розказала про Холокост об'єктивно – поки ще були ті, хто його пережив. Вона пішла з холодним серцем на міф про Холокост, омитий кров'ю багатьох страждущих. Отримала гостру критику і суспільну ненависть.

Загалом українці і євреї співіснували так довго, що і ті, і інші мають право на взаємну любов і взаємну ненависть. Свободу слова ксенофобам з обох боків треба надавати в тій же мірі, в якій її надають і більш толерантним співгромадянам ксенофобів (знову ж з обох боків). Стримування цих інтенцій, здорового діалогу і навішування ярликів створює найбільші соціальні мутації – страшні і непереборні.

Єдине, що можна сказати, так це те, що не треба носитися зі священними коровами. Як не дивно, ліберали, знищивши примітивний образ «жида», створили його глибокий психологізм, але ж потім звели все у примітивне «нещасна єврейська меншина», а всіх незгодних оголосили «чорносотенцями» про що сказала Олена Пчілка. Ліберали – не робіть так більше.

А Олена Пчілка, зі своєю ні на що не схожою позицією виглядає найкраще. Консерватори взагалі, якщо тримаються свого до кінця, якщо не виграють, то принаймні виглядають краще за всіх. У жінок це виходить ще й з особливим шармом.

Перша частина "По колу"
~
Поділитись