Консерватор
Консерватор

СТВОРЕННЯ АРМІЇ КОСОВА:
ЧИ ВІДКРИТО СКРИНЬКУ ПАНДОРИ?

Питання Косова або, як прийнято говорити в Сербії, Косова і Метохії, є одним із найбільш проблемних в сучасній історії Західних Балкан. Останнім часом у зв'язку зі зростанням уваги у вітчизняних ЗМІ до цього регіону все більше українців починають обговорювати ситуацію в цій частково визнаній країні, колишній сербській провінції. До речі, не зважаючи на регулярні інциденти дипломатичного й неофіційного характеру, офіційно Україна й далі вважає Косово частиною Сербії. Офіційний Київ цьому плані проводить послідовну політику підтримки територіальної цілісності всіх держав, адже ми самі з 2014 р. зіштовхнулися із тим, що в нас агресивний сусід «віджав» цілий ряд територій. Отож однозначно слід зробити бодай стислий огляд історичних обставин та подій, які привели до сьогоднішнього складного стану речей в цьому «яблуку розбрату» між сербами й албанцями. Як не крути, але знання минувшини є ключем до розуміння теперішньої дійсності.

«

Передісторія конфлікту:
від сивої давнини до "дев'яностих"

Косово для будь-якого серба як нині, так і років 100 чи 200 тому сприймалося як щось сакральне, як ключовий елемент національного міфу. Навіть зараз практично нереально знайти якого-небудь серба, який би сказав, що Косово не є сербським або відмовився від нього: мова йде про різних представників цього балканського народу, від євро оптимістів та ультралібералів до любителів Тіто чи радикальних націоналістів на кшталт епатажного Воїслава Шешеля (серед українців, на жаль, з питання того ж Криму такої монолітності не побачиш).

А в ті старі часи, коли більшість сербів були безграмотними селянами чи хоробрими, але від того такими самими неосвіченими, гайдуками, ці люди виховувалися на 2 стовпах – православній вірі із дуже сильним національним забарвленням (культ Святого Сави і святої середньовічної династії Неманічів) та народному героїчному епосі, центральну частину якого складав саме косовський цикл. Відтак, не маючи власної держави з 15 до 19 ст. серби змогли зберегти свою ідентичність та не розчинитися серед різноманітних сусідів. Так у чому ж суть косовського міфу, який є хребтом сербської національної самоідентифікації? Косово і Метохія (перша назва походить від назви птаха «кос», а «метох» з грецької перекладається, як церковне володіння: в цьому регіоні були багаті церковні землі) були серцевиною середньовічного Сербського Королівства у час його найвищого розквіту в 14 ст., коли й була побудована більшість тамтешніх православних храмів і монастирів (на щастя, далеко не всі вони були сплюндровані та зруйновані місцевими агресивними албанцями під час війни 1999 р. та погромів 2004 р.). Але на Косовому Полі, неподалік сучасної Приштини (столиця нинішньої частково визнаної держави Косово), почався й кінець славної сербської середньовічної державності – битва між армією сербських феодалів на чолі з царем Лазарем Хребеляновічем та османським військом султана Мурата, яка пройшла 28 червня 1389 р. на день святого Віда (зараз це одне з найбільш шанованих сербських церковних православних свят). Легенди й героїчний міф навколо цієї битви насправді дещо гіперболізують її значення, адже сербська державність, хоч і поступово слабшала, проіснувала ще до середини 15 ст. Проте загибель цара Лазара (згодом канонізований), подвиг Мілоша Обіліча (прибув до османського султана Муртана ніби на здачу, але заколов його, а згодом теж був оголошений святим) та героїчна поразка сербського війська стали найголовнішою та найбільш символічною датою для сербів у їх історії. Століттями численні покоління сербів, що жили під різними владами, слухаючи героїчні пісні про Косово та середньовічних сербських героїв вірили, що реванш у турків за цю давню битву буде взято і цей легендарний та сакральний край знову повернеться від владу нової сербської держави.

Проте Косово і Метохія із усіх сербських земель перебували під османським пануванням якраз найдовше – до жовтня 1912 р., коли під час переможної та блискавичної Першої балканської війни війська уже модерного Королівства Сербія звільнили цю віками оспівану землю. Кореспонденти писали, що прості сербські солдати, вчорашні селяни, плакали від радості й цілували землю, коли входили до Косова…

Але ще з 19 ст. а може й дещо раніше в Косові, яке з середніх віків було загалом гомогенним етнічно сербським краєм, розпочалося масове розселення албанців, які все активніше спускалися із суворих та малопридатних для господарювання навколишніх гір до дуже родючих теренів Косового Поля, витісняючи сербів та наводячи страх навіть на османську адміністрацію. Албанці, народ, який жив до 20 ст. за племінними звичаями та мав вкрай жорстокі й суворі звичаї, фактично мали свою владу на місцях і безкарно могли чинити будь які знущання та насильство над місцевою християнською «райєю» - сербами. Більше того, навіть місцеві турки часто ставали жертвами албанських «ґвалтовних наїздів» та крутого норову. Османська влада закривала на це очі, особливо з кінця 19 ст., не маючи ефективних важелів впливу на албанських вождів та прагнучи лише їх лояльності на випадок військових конфліктів. Багато албанців поповнювали ряди іррегулярів-башибузуків у численних війнах, які вела Оттоманська Порта (прославилися жорстокістю до мирного населення, насильством та грабунками, а яскравим прикладом можна назвати придушення Квітневого повстання в Болгарії в 1875 р.). Відтак, до 1912 р. серби в Косово та Метохії були у вкрай тяжкому становищі, але все ж становили більшу частину населення, за винятком окремих гірських районів на південному заходу на кордоні з сучасною Албанією (особливо – в Джяковіці).

За підсумками Першої світової війни Косово остаточно закріплюється за Сербією, а точніше вже за Королівством Сербів, Хорватів і Словенців (із 1929 р. – Королівство Югославія) під скіпетром сербської королівської династії Карагеоргієвичів. Далі, під час Другої світової війни та розділу першої Югославії державами Осі, Косово опиняється в складі «Великої Албанії», що на практиці була італійським протекторатом. Жорстокі репресії проти місцевих сербів з боку албанців, звичайно ж, мали місце. Маріонеткова місцева влада по суті вигнала більшість сербського населення з Косова: приблизне число біженців склало 400 тис. осіб. Але найцікавіше сталося після 1945 р., коли влада нової комуністичної та федеративної Югославії на чолі з Йосипом Брозом Тіто офіційно заборонила сербам і чорногорцям (переважно колоністам міжвоєнного періоду), які під час війни втікли з Косова, повертатися до своїх домівок. Більше того, коли в перші повоєнні роки Тіто розглядав проект створення Балканської Федерації, яка мала би включити також Албанію, то планував передати Тірані Косово, а також прийняв кілька тисяч албанських переселенців та біженців. Окрім цього, ще майже 200 тис. косовських сербів були розселені в північні райони Югославії, зокрема у родючу, але спустошену Воєводину. І, зрештою, Косово і Метохія отримала автономний статус (у 1946 р. – національна область, у 1963 р. – автономний край).

Усі ці кроки югославської влади, таким чином, завдали болючого удару по сербській демографії в Косово. Уже в 1981 р., відповідно до перепису населення, албанці складали там 77%, а серби й чорногорці – 15% (а на 1991 р. доля албанського населення зросла до майже 82%).

У другій половині ХХ ст. косовські албанці мали найвищий у Югославії рівень народжуваності і дуже міцні традиційні родові зв'язки (а також сильні мафіозні структури та найнижчий рівень грамотності). Косовари своєю приголомшливою демографією постійно витісняли сербів, ставши на момент розпаду Югославії в 1991 р. однозначно домінуючою більшістю в цім краю.
Рішення Національного комітету визволення Югославії про заборону колишнім сербським і чорногорським колоністам повертатися до Косова (6 березня 1945 р.)
Рішення Національного комітету визволення Югославії про заборону колишнім сербським і чорногорським колоністам повертатися до Косова (6 березня 1945 р.)

«

Ескалація, війна та втрата сербами Косова

Загострення сербсько-албанських відносин у Косово настало на початку 1980-х рр. Хоча на побутовому рівні інциденти, майже завжди з албанської ініціативи, траплялися й раніше із сумною регулярністю (вбивства, пограбунки, вандалізм, зґвалтування). Навіть православне духовенство ставало інколи жертвою цих випадків. Але на політичному рівні криза вибухнула одразу по смерті Тіто – символа «братерства та єдності» в 1980 р. Тоді вимоги албанців-косоварів дати Автономному соціалістичному краю Косово (в рамках Соціалістичної Республіки Сербія) права окремої югославської республіки були придушені.

У часи правління Слободана Мілошевича, коли з 1991 р розгорілися війни на югославських теренах, Белград встановив у Косово пряме управління, без автономії. На початку 90-х косовари почали формувати свої воєнізовані угрупування, які в 1996 р. оформилися остаточно в «Армію звільнення Косова». Мета АЗК становила досягнення повної незалежності Косова. Для цього бійці з цієї організації – терористи для сербів та герої для албанців – не гребували жодними методами. Криваве протистояння між повстанцями та федеральними силовиками вступило в активну фазу у 1998 р. Слід визнати, що югославські (сербські) війська та міліція на 1999 р. практично змогли завдати поразки АЗК. Обидві сторони відзначилися жорстокістю, тому демонізувати лише югославську сторону не є чесним: сербські бійці, шоковані злочинами косовських повстанців, не гребували терором у відповідь (згадаймо, що албанці десятиліттями чинили насильство над місцевими сербами). Але потім, використавши інцидент із вбивством мирних жителів-албанців в с. Рачак югославськими силовиками та провалом Слободаном Мілошевичем мирних переговорів у Рамбує, у конфлікт включився Північноатлантичний альянс.

Авіація НАТО з березня по червень 1999 р. бомбила Союзну Республіку Югославія – Сербію та Чорногорію. У американської адміністрації Білла Клінтона були свої причини для такого кроку, які явно виходили за рамки «захисту прав людини». На сьогодні усі ці обставини, скоріш за все, ще не можуть бути відомими широкому загалу. Цікаво, що в боснійській війні 1992-1995 рр. США теж підтримали саме мусульманську сторону. Бомбардування 1999 р. стали болючою сторінкою в історичній пам'яті сербів. Між тим, від авіаударів НАТО тоді постраждало чимало й самих косоварів (наприклад, колони біженців), яким західна коаліція, власне, й намагалася допомогти. Зрештою, Мілошевич «дав задню» і влітку 1999 р. до Косово увійшли миротворці в рамках місії KFOR. Смішним є те, що сам пан Слободан у телезверненні до своїх громадян привітав їх із перемогою.. Без коментарів, що тут сказати… Миротворчу місію та мирне врегулювання оформила Резолюція Радбезу ООН 1244, прийнята 10 червня 1999 р., яка, що важливо, підкреслила територіальну цілісність та суверенітет Союзної Республіки Югославія, проте окреслила для Косова високий рівень самоуправління та змусила югославські війська покинути цей край, а також, з іншого боку, розпустила Армію звільнення Косова та передбачила негайне та безпечне повернення усіх біженців до своїх осель.

У Косово та Метохії миротворці, з яких більшість складають американські та італійські військові, розміщені й до сьогодні. Присутні там були і є також українські військовослужбовці. Цікаво, що навіть росіяни до 2004 р. були в складі цієї місії (взагалі історія із показовим марш-кидком російських десантників до Приштини в 1999 р., який по суті був пустим жестом, заслуговує окремої статті). У тому ж 2004 р. у Косово сталися масштабні міжетнічні зіткнення, що переросли у великий погром сербських церковно-культурних пам'яток, влаштований албанською більшістю. Тоді ж відбулася чергова велика хвиля еміграції місцевих сербів із Косова. Таким чином, із 1999 до 2008 р., коли Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність, яку невдовзі визнали США та ряд західних країн, і навіть Міжнародний суд ООН, цей край формально залишався в складі Сербії, але під міжнародною адміністрацією.
Наслідки бомбардування НАТО Югославії​
Наслідки бомбардування НАТО Югославії

«

Проголошення Косовом незалежності - думки в світі розділилися

Після 2008 р. після того, як США та більшість західних країн визнали незалежність Приштини, Белград змушений був на практиці проковтнути рішення ряду великих світових держав підтримати відчуження шмату своєї території. Хоча, звісно ж Сербія за жодних умов до сих пір не збирається визнати формально втрату Косова. Ситуація для сербської сторони стала доволі сумною. А для косоварів - навпаки досить вигідною. Косово вже роками має чудові відносини з США та користується повною підтримкою Вашингтона. У Приштині навіть поставили пам'ятник Клінтону. На сьогодні більше 100 держав світу визнають Косово, проте воно все ж іще не є членом ООН. З іншого боку, цілий ряд держав світу, включаючи впливові, суверенітету Косова не визнають і по сьогодні. Зокрема – Індія, Китай, Іспанія, Ізраїль, Іран, РФ, Словаччина, Греція, Україна. Більшість цих країн самі мають потенційно небезпечні регіони, де існують сепаратистські настрої, а тому це сприяє їх просербській позиції, коли мова йде про Косово. Москва ж маніпулює проблемою Косова у своїх геополітичних інтересах, користуючись традиційною сербською, значною мірою романтичною та наївною, прихильністю до себе. Хоча реальної допомоги Кремль Югославії упродовж усіх конфліктів 90-х рр.. не надав, годуючи сербів натомість байками, клятвами в братерстві та найрізноманітнішими обіцянками. А от Хорватії РФ у останнє десятиліття минулого століття зброю продавала (сам хорватський президент Франьо Туджман мав прекрасні відносини з Борисом Єльцином і відвідував Москву, в тому числі парад на 9 травня в 1995 р).
Святкування проголошення незалежності Косова
Святкування проголошення незалежності Косова

«

Що зараз із сербами та їх пам'ятками у Косово?

На території Косова і Метохії – а це майже 11 тисяч квадратних кілометрів – знаходяться більше 1,5 тис сербських православних храмів, монастирів, цвинтарів та інших історико-культурних і церковних пам'яток. Діючих монастирів наразі 20, із яких 3 найбільші внесені до реєстру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Печ, Високі Дечани й Грачаніца). А також під захистом ЮНЕСКО перебуває унікальна в своєму роді церква Богородиці в Призрені (єдина вціліла міська середньовічна церква).

Зараз у Косові й Метохії проживають близько 120 тис сербів, більша частина з яких мешкає розкидано в районах із албанською етнічною більшістю в центрі й на півдні краю. А біля 40 тисяч сербів живуть компактно на півночі Косова (Косовська Митровиця, Лепосавіч, Зубін Поток), чим роблять цей район етнічно однорідним. Де-факто, влада Приштини на сербську північ Косова не розповсюджується. Проте основна маса сербських середньовічних церковно-культурних пам'яток зосереджена якраз на півдні Косова, в албанських районах. Яскравим символом даного поділу слугує міст через річку Ібар, який розділяє північну, сербську, частину міста Косовська Митровиця від південної, албанської. Раніше на цьому мосту, збудованому на кошти ЄС, часто відбувалися різні міжетнічні інциденти. Отож, не зважаючи на масові виселення, насильство, війну, виходу Косова з-під влади Белграда, сербське населення все ж залишилося в цьому рясно политому кров'ю краю.
Один зі зруйнованих православних храмів у Косово
Один зі зруйнованих православних храмів у Косово

«

Здавлось би, компроміс уже на обрії, але...

А тим часом провідну роль у нормалізації між Сербією та Косово взяв у свої руки ЄС, оскільки обидві країни поставили своєю метою вступ до даної організації. Вперше в історії переговори між Белградом та владою в Приштині відбулися в 2011 р. і їх темою було покращення умов життя сербів на території Косова та нормалізація відносин. Далі зустрічі між сербськими та косовськими урядовцями за посередництва ЄС стали проходити регулярно. Одною з основних проблем, окрім взаємовиключних позицій Белграда та Приштини взагалі, є окреслення статусу сербських общин на території Косова.

Відповідно, у 2013 р. ЄС поставив перед Сербією однією з головних умов вступу до ЄС нормалізацію відносин із Косово. А наступного року Сербія офіційно здобула статус кандидата на вступ до ЄС. Тому, для порівняння, якщо для Македонії умовою її успішної євроінтеграції є вирішення спору щодо назви з Грецією, то для Сербії і Косова цією умовою є налагодження нормальних добросусідських взаємин.

І тут прагматичний розрахунок вступає в болісне протиріччя із роллю Косова в свідомості сербів, особливо патріотично та націоналістично налаштованої частини цього народу. Так само і з албанцями – їх націоналісти щиро мріють про Велику Албанію, яка би об'єднала Албанію, Косово та західну частину Македонію. Хоча територіальні претензії «великоалбанці» мають і до Чорногорії, де вони мають свою громаду, що компактно проживає в районі Ульциня, Гусіня й Плава. Час від час лунають і заяви про албанськість області Чамерія на північному заході Греції. Тому слід розуміти, що те, що косовські урядовці говорять офіційно євро чиновникам та декларують публічно, і те, чого, більшість албанців прагне – дещо різні речі. Навіть якщо подивитися на сучасну албанську музику, то можна помітити, як багато продукується дорогих кліпів на патріотичну тематику, де постійно зосереджена увага на албанських територіях поза самою Албанією. При цьому албанці, як правило, декларують себе в якості дуже проамериканських та прозахідних. Цікаво, що в Приштині, столиці Косова, навіть стоїть пам'ятник Біллу Клінтону. Цей фактор зокрема й пояснює, звідки така романтична любов до Путіна та РФ серед косовських сербів.

Взявши також до уваги те, що 1999 р. – це недавнє минуле і значна кількість учасників війни в Косово з обох боків жива, то стає ясним, що пролита кров заважає примиренню та встановленню довіри.

Проте на початку вересня в ході свого візиту до сербських общин на півночі Косова президент Республіки Сербія Александар Вучич зробив дуже неочікувану промову, яка породила в багатьох людей, які слідкують за регіоном надію на довгоочікуване сербсько-албанське примирення та врегулювання питання Косова. Вучич наголосив тоді, 9 вересня 2018 р., у Косовській Митровиці, що слід відкинути криваве минуле й будувати кращу прийдешність виключно мирними методами, а також про необхідність компромісів, можливо й болючих, зі албанцями, які би дозволили встановити довіру в Косові між обома народами та не допустити більше ніяких конфліктів. Дійсно, це була перша такого роду заява з боку вищого керівництва Сербії.

Та все ж, як показали кілька наступних місяців, деескалації не сталося.

«

Поточна ситуація та перспективи

До чергового загострення відносин між Белградом та владою частково визнаного Косова дійшло в жовтні-листопаді цього року. Тоді Сербія здобула кілька невеликих та все ж перемог на зовнішньополітичній арені – домоглася відкликання визнання Косова з боку аж 11 країн (хоча мова йде про далекі й далеко не впливові країни Африки й Океанії, а також не допустила прийняття Косова в Інтерпол (Україна підтримала сербську позицію на голосуванні, до речі). Влада в Приштині була розлючена не на жарт. І, відчуваючи за спиною підтримку потужного союзника в обличчі США, які жодним чином не переставали підтримувати незалежне Косово (незважаючи на заяви Трампа, зроблені цього літа, про готовність підтримати будь-яке рішення суперечки між Белградом і Приштиною, зокрема й корекцію кордону), косовська влада вирішила перейти в контрнаступ. Тому в жовтні нею були введені мита розміром у 10% на всі товари з Сербії та Боснії і Герцеговини (яка включає Республіку Сербську).

У листопаді президент Косова Хашим Тачі та прем'єр Рамуш Харадінай (обидва – колишні польові командири Армії звільнення Косова) пішли ще далі – ввели аж 100-відсоткові мита на товари з цих країн. І навідріз відмовилися їх скасувати, всупереч закликам з Брюсселя, поки Белград не визнає суверенну Республіку Косово. У Приштині прямо підкреслили, що це відповідь сербській стороні за «диверсії проти суверенного Косова» на міжнародній арені. Із 2008 р. це став момент максимального погіршення відносин між Белградом та своєю колишньою провінцією. У Сербії навіть почали говорити про загрозу етнічних чисток у сербському північному Косові. Так чи інакше, а дані мита стали серйозною неприємністю для косовських сербів, добробут яких дуже залежать від торгівлі з Сербією. А 14 грудня цього року після неодноразових обіцянок та ігноруючи думку НАТО і КФОР про невчасність такого рішення парламент Косова прийняв закон про перетворення Сил безпеки Косова (щось на кшталт жандармерії чи поліції, існували з 2009 р.) на Армію Косова чисельністю в 4 тис. бійців. Сербські депутати парламенту бойкотували це голосування. А ось США та більшість країн ЄС привітали рішення Приштини, вважаючи що суверенна держава Косово має повне право на власні збройні сили.

Миротворці КФОР, у свою чергу, провели невеликі навчання на півночі краю, готуючись до різних варіантів розвитку подій. У Белграді не на жарт стурбувалися, а деякі сербські політики підняли питання про перспективу введення сербської армії для захисту свого населення на півночі Косова. На засіданні Ради Безпеки ООН 18 грудня, скликаному за ініціативою Сербії, Белград і Приштина обмінялися взаємними звинуваченнями, згадали про військові злочини 1999 р. і на цьому все закінчилося. РФ та Китай демонстративно підтримали сербське обурення, проте нічим іншим не допомогли. ЄС закликав сторони до стриманості та діалогу. Армія Косова стала реальністю, і Белград цьому жодним чином не зміг завадити.

Втім – все як завжди. Косовська влада досягла свого і, враховуючи пряму підтримку з боку важливих країн Заходу, це не останній її крок на шляху до остаточного утвердження самостійності. В принципі, дещо наївними виглядають заголовки у вітчизняних ЗМІ з приводу нещодавніх косовських подій на кшталт «ескалація», «чергове загострення», «війна в Косово може стати реальністю». Якщо подумати без емоцій, то всі ці події становлять собою логічний ланцюжок процесу, запущеного ще в 2008 р., коли США та більшість впливових країн Заходу, одностайно підтримали Косово у його прагненні до незалежності. За наявності таких вагомих союзників Приштина й далі гнутиме свою лінію. Сербам в цьому плані можна поспівчувати, адже Росія, з якою Белград так прагне зблизитися, не захистила Мілошевича в 1999 р. і навряд чи допоможе й зараз. Але при цьому не слід виключати такого варіанту, як певного роду гібридний конфлікт в Косово: побутове насильство проти сербів, їх витіснення, економічний тиск, провокації, дивні вбивства місцевих активістів. Цілком можливо, що союзники Приштини навіть закриватимуть очі на це. А з іншого боку, в ситуацію може втрутитися й Москва через свій гуманітарний (а по суті шпіонський) центр в південносербському місті Ніш та шляхом приватних військових компаній. Зрозуміло, що російські танки з триколорами в Косово не поїдуть. Тобто ескалація насильства може статися опосередковано. Щодо сербської армії, то доки в Косово присутній міжнародний контингент КФОР та величезна американська військова база «Бондстіл», вкрай сумнівною виглядає можливість її інтервенції.

І, зрештою, не слід недооцінювати великоалбанську ідею та шовінізм. Ці, як вони себе вважають, нащадки ілірійців із самої Албанії, Косова, Чорногорії та Македонії десятиліттями мріють про Велику Албанію, про об'єднання своїх етнічних земель. Певні кроки між Приштиною та Тіраною на даному шляху вже здійснюються: в листопаді було підписано домовленість про скасування митних бар'єрів. А на спільному засідання урядів Косова та Албанії в м. Печ албанських прем'єр Еді Рама прямо заявив, що «албанський союз є необхідністю на шляху до ЄС». Водночас, албанська мафія є однією з найкраще згуртованих, найсильніших та найвпливовіших у Європі, маючи доволі серйозні зв'язки та лобі. Одним словом, косовари мають на Заході хороших союзників, котрі, очевидно, бачать свою вигоду в підтримці по суті великоалбанського проекту. Такі міркування, які зовсім не означають, що автор яким-небудь чином має проросійські сентименти, підтверджуються і ситуацією з албанською громадою в Македонії, яка претендує на все більшу владі в цій маленькій балканській країні.

«

Україна і косовська криза

Україна завжди, з самого початку косовської кризи, послідовно висловлювала підтримку Сербії і демонструвала свою позицію на практиці неодноразово. Навіть під час останнього голосування в листопаді щодо прийому Косова в Інтерпол Київ висловив підтримку сербській стороні. Не зважаючи на антисербські настрої, які поширилися в частині українського суспільства, особливо в єврооптимістичних та ліберальних ЗМІ (а водночас - - серед деяких представників правих кіл), для України зараз би виглядало дуже дивно й непослідовно різко змінити свою позицію щодо Косова. Адже ми, жертви російської агресії, в яких сильніший сусід «віджав» частину території, якраз апелюємо до принципу непорушності кордонів. Із самого 2014 р. офіційний Київ, не зважаючи на нейтральну, що інколи перетікає в проросійську, позицію Белгрда (цілісність України визнає, але санкції проти Москви не вводить) та на проблему сербських найманців на Донбасі, не змінив свого дружнього ставлення до Республіки Сербія. Останній візит Петра Порошенка в Белград взагалі пройшов чудово. А тому вже пізно ставати на бік Косова. Інакше ми суперечитимемо самі собі й усій своїй попередній зовнішньополітичній лінії. Навіть якщо при цьому хотітимемо просто догодити своїм західним партнерам. Як уже було сказано, зовнішня політика – це більше про розрахунок, національні інтереси й послідовність, а не про тимчасові образи чи всплески емоцій. Отже, різко визнати Косово для України яка на разі переживає агресію з боку РФ та має цілий ряд своїх територій окупованими було би не зовсім нерозумно.

Окрім всього цього, не варто забувати, що майже 2 сотні українських військових стабільно перебувають в складі КФОР, тому ескалація в Косово може створити загрозу для їх життя й безпеки.

Поки що Сербія, хоч сяк-так, але не зуміла посваритися з Україною всерйоз. Хоча, враховуючи останній інцидент на засіданні Генасамблеї ООН, коли Республіка Сербів стала одною з 19 країн, які проголосували проти резолюції, яка засуджує мілітаризацію РФ анексованого Криму, з часом ситуація у відносинах між Белградом та Києвом може змінитися. І вина за це лежатиме виключно на сербах, які вже, як ми побачили, зрадили своїй попередній мудрій практиці утримуватися від голосування з питань українсько-російського конфлікту, тобто нейтральній позиції. Але час покаже. Зрештою, це не ми, країна з близько 40 млн населення, потребуємо підтримки 6-мільйонної Сербії, з якою не маємо ні спільного кордону, а якраз сербам варто було би дружити з Києвом.

Підсумовуючи все сказане вище, хочеться сказати, що для нас українські інтереси мають стояти на першому місці, але Україна не мусить оминати увагою такий важливий регіон, як Західні Балкани, оскільки геополітичні ігри світових сил, які там відбуваються наразі, а також ключові тренди у відносинах між державами цієї частини Європи мають безпосередній стосунок до нас. А щодо Армії Косова, виключно створенню якої першопочатково мала бути присвячена ця стаття, то це ніяке не раптове загострення й не сюрприз, а ще один етап у процесі, який розпочався там явно не вчора й не позавчора.
Тому – скриньку Пандори не розкрито, на Балканах вона, так би мовити, і не закривалася.
~
Поділитись