Консерватор
Консерватор
ЕМІР КУСТУРИЦЯ:
ВІД ЛЕГЕНДАРНОГО РЕЖИСЕРА ДО «ВАТНИКА»

Емір Курстуриця є мабуть найбільш знаним у світі, й в Україні зокрема, режисером та актором кіно з теренів колишньої Югославії. Цілий ряд його фільмів по праву вважаються культовими. Багато хто, включаючи й автора цих рядків, перші враження про Балкани та місцевий колорит складав від фільмів даної людини. Проте, на жаль, сталося так, що з початку Майдану в листопаді 2013 року, а особливо після початку російської агресії на Україну, Емір Курстуриця, котрий тут мав багато поціновувачів своєї творчості, став відвертим українофобом, «ватником» і класичним адептом «русского мира» із типовою антизахідною риторикою. Особисто для мене це було вкрай велике розчарування. Порівняти можу його хіба що з шоком і злістю, що накрила після того, як виявилось, що один з моїх найулюбленіших гуртів – шведський метал-бенд «Сабатон» - їздив кілька років тому виступати до незаконно анексованого Російською Федерацією Криму.

Дійсно, це дуже болюче, коли бачиш, як ті чи інші люди мистецтва, чию творчість ти роками любиш, стають відверто на сторону проти твого народу, проти твоєї країни. Проте, відкинувши ці емоції, поговоримо трохи про життєвий шлях Еміра Кустуриці, секрети популярності його фільмів та, власне, про те, як саме він став «ватником». Адже ми можемо любити чи ненавидіти цього режисера, проте його вагу в європейському кінематографі (а що вже й казати про балканський) важко переоцінити.

«
Молоді роки й перші фільми
Отож Емір Кустуриця народився 24 листопада 1954 року в місті Сараєво – столиці Народної Республіки Боснія і Герцеговина (один з 6 федеративних суб'єктів соціалістичної Югославії). Походив Емір із родини мусульман-босняків, які, щоправда, були цілком світськими. Хоча сам режисер неодноразово визнавав, що далекі його предки були насправді православними сербами із околиць містечка Білеча на півдні Герцеговини, які з часом прийняли іслам в добу османського владарювання на Балканах. Цікаво, що батько майбутнього кінематографіста – Мурат Кустуриця - був членом комуністичної партії та працював у республіканському міністерстві інформації.

Коли мав 18 років, Емір поїхав із Сараєва здобувати вищу освіту в соціалістичну Чехословаччину: на факультеті кіно й телебачення Академії виконавських мистецтв у Празі. Саме там на початку 70-х років Кустуриця створює свої перші, ще короткометражні, стрічки – «Часточка правди» та «Осінь». А дипломною його роботою в 1978 році став 25-хвилинний фільм «Герніка», що розповідав про єврейського хлопчика під час громадянської війни в Іспанії 30-х років 20 століття і мав, зрозуміло, ліву антифашистську риторику. Між тим, ця короткометражка здобула головну нагороду на тогорічному фестивалі студентського кіно у Карлових Варах.

Після завершення навчання у Празі, Кустуриця повертається до Сараєва, де в 1978-1979 роках створює 2 невеликі фільми для місцевого телебачення. Один із них – «Наречені приходять» - так і не вийшов на екранах через «морально-етичні міркування», оскільки режисер підняв там цілу низку татуйованих в югославському тогочасному суспільстві питань, пов'язаних із родинним та сексуальним життям.
Справжній повнометражний творчий дебют Еміра Кустуриці відбувся в 1981 році, коли він випустив фільм «Чи пам'ятаєш ти Доллі Белл?», присвячений дорослішанню та статевому дозріванню, рівно як і першому сексуальному досвіду одного сараєвського підлітка 60-х. Фільм вийшов дуже атмосферним, життєвим та відвертим. В принципі, у тогочасному, скажімо, радянському кінематографі годі було уявити таку картину. Цікаво, що це був перший фільм, знятий не на офіційній сербохорватській мові, а на боснійському (сараєвському) діалекті. Одразу прийшло і визнання – Кустуриця тоді отримав приз за найкращий дебютний фільм Міжнародної федерації кінопреси на міжнародному кінофестивалі у Венеції.

Далі був знятий фільм «Тато в службовому відрядженні» (1985), присвячений повоєнним рокам у Югославії та конфлікту Тіто-Сталін, але очима дитини. Він приніс Кустуриці «Золоту пальмову гілку» та приз Міжнародної федерації кінопреси на Каннському кінофестивалі, а ще номінацію на «Оскар» та «Золотий глобус». Один із членів журі навіть назвав Еміра «головною надією європейського й світового кіно».

«
Роки слави й визнання
Третьою ж картиною югославського режисера, яка остаточно принесла йому славу, став фільм «Час циган» або «Будинок для повішання». До його створення долучилися продюсери із Великої Британії та Італії. Це було перше звернення Кустуриці до тематики югославських циган, яка потім ще не раз «вистрілюватиме» в його творчості. Кіно знімали в Македонії й на циганській мові. Сам фільм по суті – трагічний, проте водночас і трагікомічний із елементами фантасмагорії та іронії. В центрі сюжету – циганський підліток, його кохання та злочинні промисли в Італії. Саме при зйомка «Часу циган» Кустуриця вперше співпрацював із знаменитим композитором Гораном Бреговичем, котрий написав саундтрек до фільму (зокрема – знамениту пісню «Erdelezi»).

Приблизно в той же час Кустуриця починає грати на бас-гітарі в сараєвському рок-гурті «Zabranjeno pušenje» (серб. «Куріння заборонене»), який, щоправда, невдовзі розпадається. В подальшому Кустуриця створить свій власний фолк-рок гурт «The No Smoking Orchestra».

Згодом, якраз на початку 90-х, коли Югославія розпадається в самій Боснії розгорається кривава міжетнічна війна, режисер проводить кілька років у США де читає лекції в Колумбійському університеті та знімає фільм «Арізонська мрія» (1993), де навіть знявся Джонні Депп. Хоча на створення картини пішло багато часу й вона отримала переважно позитивні відгуки кінокритиків, цей фільм провалився у прокаті. Відтак, Кустуриця вирішує для себе «назавжди порвати з Голівудом» та повертається в Югославію (яка після 1992 року включала вже лише Сербію та Чорногорію). До речі, рідний дім режисера в Сараєво був під час бойових дій зруйнований, а невдовзі після цього помирає від серцевого удару його батько Мурат (а-от рідня Кустуриці знайшла прихисток у Чорногорії).

Емір Кустуриця дуже болюче сприйняв розпад Югославії. Він виступав про цього та засуджував «усі націоналізми» (і сербський теж). Відомий випадок, коли режисер особисто викликав на дуель в центрі Белграда лідера Сербської радикальної партії й навіть не націоналіста, а шовініста із витівками на рівні Жириновського - Воїслава Шешеля. Проте той ввічливо відмовився, підкресливши, що «не хоче образити митця».
Вражений вихором війни, який зруйнував здавалось би ситу і вдоволену Югославію (устрій цієї соціалістичної країни був значно ближчий до Заходу, ніж до СРСР, між іншим), Кустуриця знімає фантасмагоричну й одну з найкраще відомих своїх кінострічок – «Андеграунд» (1995). У фільмі режисер поєднав докупи драматичне югославське минуле 20 століття, зокрема Другу світову війну, та конфлікти 90-х. Через свій символізм та фантасмагоричність цей фільм критики сприйняли двояко. Кустуриця спочатку вирішив, що його не зрозуміли й навіть оголосив, що йде з кінематографу. А ще це був останній фільм Еміра, саундтрек для якого писав згаданий уже Горан Брегович. Проте все ж за цей фільм він отримав другу «Золоту пальмову гілку в Каннах» і став четвертим режисером, який двічі здобув дану нагороду.

Після «Андеграунда» Емір повертається до циганської тематики й випускає в 1998 році комедію «Чорна кішка, білий кіт». Даний фільм виріс із проекту про циганську народну музику для німецького телебачення. Картина стала фаворитом тогорічного Венеціанського кінофестивалю, а сам Кустуриця здобув «Срібного лева» за найкращу режисерську роботу.

Після «Чорної кішки, білого кота» балканський режисер на багато років йде з кінематографу, присвятивши себе натомість музичній творчості в рамках свого рок-гурту «The No Smoking Orchestra». Дебютний альбом цього колективу під назвою «Ja nisam odavde» (серб. Я не звідси) був присвячений жертвам війни 1992-1995 років у Боснії і Герцеговині. Також Кустуриця в 2000-2002 роках знявся як актор у декількох не надто відомих фільмах.

Повернення режисера у велике кіно сталося в 2004 році з виходом стрічки «Життя як чудо», в якому митець знову звернувся до теми війни на Балканах. Фільм вийшов у любимому жанрі Кустуриці – трагікомедії. Картина здобула французьку премію Сезар. Це була зворушлива й емоційна історія життя однієї родини боснійських сербів, в ідилічну оселю якої поблизу мальовничої залізничної станції в горах, увірвалася війна. Увесь фільм сповнений символізму, трагікомізму та майстерних гумористичних моментів. Актори зіграли свої роль теж «на ура».

У 2005 році Кустуриця уже сам входив до складу журі Каннського кінофестивалю.

І останнім якісним фільмом Еміра став «Заповіт» (2007), який мав комедійний характер і хеппі-енд. У картині мова йшла про добродушного підлітка із сербського гірського села, якого дід посилає до великого міста, і який потрапляє в насичені пригоду, а згодом знаходить любов. Особисто для мене – це чи не найліпший фільм Кустуриці, сповнений балканської атмосфери, природного гумору, іронії та просто позитиву.

«
Занепад Кустриці як режисера
Після «Заповіту» цей балканський режисер знімає ще документальну стрічку про футболіста Марадону (2008) і художню стрічку «По Молочному Шляху» (2016), в якій знову піднімає тему югославських війн. Проте цей фільм вийшов провальним, не зважаючи на те, що Кустуриця на одну з головних ролей взяв італійську актрису Моніку Белуччі. Картина, в якій мова йшла про війну (до речі, абсолютно не персоналізовану – так і не ясно, хто з ким і де воює), вийшла аж занадто фантасмагоричною та відверто несерйозною. Багато хто говорив, що це «відверта насмішка» над жертвами балканських війн 90-х.

Тому на даний момент Кустуриця-режисер вже є в минулому. І навряд чи варто очікувати від нього повторення колишніх успіхів у даній сфері.


Водночас, іншим цікавим проектом Еміра стало створення в Сербії такого собі атмосферного та дійсно мальовничого етносела під назвою Дрвенград у 2004 році, де, в тому числі, проходили зйомки його фільму «Життя як чудо». Зараз це досить привабливий об'єкт зеленого туризму.

І, звичайно ж, варто згадати про такий цікавий епізод життя режисера, як прийняття ним православ'я під ім'ям Неманя у 2005 році. Це сталося на день святого Георгія. Кустуриця пояснив тоді, що таким чином повернувся до віри своїх сербських предків, «до свого коріння».

А ще Кустуриця пройшов дивну еволюцію в своїх політичних поглядах від соціал-демократа та анархіста до, несподівано, прихильника монархії (і проросійського «ватника» водночас). Відомо, що він є членом Королівської ради при главі Королівського Дому Сербії – спадкоємцеві Александрі Карагеоргієвичі.

«
Кустриця і Україна
Незважаючи на велику кількість своїх прихильників в Україні, у грудні 2013 року Емір Кустуриця різко негативно висловився щодо протестів на Майдані в Києві, заявивши, що «нічого доброго люди України на там не досягнуть» і що «лише Росія та Володимир Путін можуть захистити Україну від НАТО і Євросоюзу». Одним словом, 100-відсоткова «ватна» риторика. Більше того режисер заявив, що бачив, «як на Майдані один нацист святкував день народження іншого нациста». А згодом, що цілком закономірно, Кустуриця підтримав російське вторгнення в Україну у лютому 2014 року та анексію Криму Москвою.

Наступний «цікавий» епізод у відносинах Кустуриці з Україною був у кінці липня 2015 року, коли в Києві мав відбутися проросійський «типу православний» концерт під гучномовною назвою «Любовь спасет мир» на честь річниці хрещення Київської Русі і смерті князя Володимира (щоправда, яка має Москва відношення до великого київського князя – то вже окреме питання). Так, Кустуриця на чолі свого гурту «The No Smoking Orchestra» збирався прийняти в ньому участі. Проте, на щастя, міністерство культури України звернулось до МВС та СБУ із прохання заборонити його виступ у зв'язку з «неодноразову публічну підтримку політики Росії щодо України та анексії Криму» з боку цього режисера й музиканта. Зрештою, сам концерт був скасований взагалі. А любитель «русского мира» Кустуриця, що характерно, у відповідь порівняв поведінку української влади із «сталінськими часами» та в черговий раз заявив, що «зміна влади в Україні стала наслідком певної змови, яка сталася на Майдані за участі вбивць, які вбивали навіть своїх, і активістів, і поліцейських».
Врешті-решт, 23 липня 2017 року Кустуриця на чолі своєї музичної групи прилетів вперше (і поки ще єдиний раз) виступити до окупованого Росією Криму. І, звичайно ж, режисер відверто ще раз підтвердив, що вважає Крим територією Росії: «Я знаю Ялту по тому договору, який був у ній підписаний після Другої світової війни. Знаю, що в Ялті дуже хороша погода, що тут дуже хороші дівчата. Все, що тут, є цікавим для мене, тому що ви теж частина Російської Федерації». Крапка. Занавіс…

Ось така неприємна історія про те, як колись культовий режисер, який завжди засуджував війну, болюче переживав югославські конфлікти і наголошував на тому, що своєю творчістю пропагує любов, скотився до рівня «ватника» і людини, яка возвеличує російську агресію проти України, а також головного винуватця руйнувань та страждань українців на Донбасі та в окупованому Криму – президента РФ Володимира Путіна. Особливо смішить тут ця показова ненависть Кустуриці до Заходу, в той час, як він сам має французьке громадянство, чи не постійно там мешкає та всі свої найкращі фільми зняв за активної участі представників західного кінематографу. Заради справедливості варто зазначити також те, що за останні 8, а може й більше, років Кустуриця як режисер уже фактично помер. Тому, давайте розділяти його творчість 90-х і початку нульових, яка, безумовно, заслуговує на визнання, та те, ким Емір Кутуриця став протягом останніх декількох років. Що би там не було, але я не жалкую, що колись передивився по декілька разів його класичні кінофільми.


І наостанок хочеться додати, що більшість сербських правих (за хорватів і мусульман і говорити годі) взагалі відчувають до нього антипатію, вважаючи його творчість «циганщиною», а його самого – Бог знає ким, але не сербом.

Отже, на жаль, не завжди творчо успішні люди є політично грамотними та розумними. Але Балкани вони такі – завжди неочікувані та суперечливі.
~
Поділитись