Консерватор
Консерватор
В Україні часто говорять на тему того, що олігархи, влада (тут можна підставити будь-кого) обікрали стражденний народ, тому що земля, корисні копалини і таке інше є власністю Українського народу і має бути безкоштовним. Ну, або, хоча б дуже дешевим. Інші говорять, що це брехня і все зовсім не так. Спробуємо роздивитись, що таке «право власності Українського народу», з чим його їдять і хто ж все-таки має рацію.

Основним законом в Україні є її Конституція, яка закріплює основні права та є основою, фундаментом для побудови інших законів. Вона говорить, що: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Написано зрозуміло: є український народ, якому належать такі от речі. Але далі бачимо трошки інше: «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією». Як бачимо, право власності Українського народу закріплене в Конституції є лише на папері. На практиці право власності Українського народу здійснює держава і органи місцевого самоврядування через свої органи. Як приклад візьмемо землю. В кадастровій карті вся земля комусь належить: приватним власникам, державі, територіальним громадам, підприємствам. За народом не записано нічого, як за власником. Ця думка щодо «паперовості» права власності Українського народу показує стаття 14 Конституції, яка зазначає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Як бачимо, набуття права власності та його реалізацію замість народу здійснює держава та органи місцевого самоврядування, що, знову таки, підтверджує нашу попередню думку. Оскільки право власності – це відомчість Цивільного Кодексу, ми перевіримо його норми на відповідність нашій думці. Відтак, відповідно до статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Далі Цивільний Кодекс підтверджує «паперовість» права власності Українського народу, ще більше визначаючи суб'єктний склад права власності, який визначається в ст. 318 ЦК: «Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, яка зазначає:

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Разом з тим, Цивільний кодекс України розрізняє види права власності, а саме:

1) Стаття 325. Право приватної власності ;

2) Стаття 326. Право державної власності;

3) Стаття 327. Право комунальної власності.


Відтак бачимо правову декларативність викладу норм законодавства щодо права власності Українського народу. Можна побачити, що даний вид права власності має деклараційний характер, який не має подальшого розкриття в правових нормах щодо його практичної реалізації. Норми закону юридично переводять практичну реалізацію права власності Українського народу до держави. Можна також звернутися до думки науковців. Їх думки з цього приводу розділяються в залежності від їх галузевої приналежності: цивілісти, екологи, конституціоналісти тощо. Проте переважна більшість зазначає, що народ не є суб'єктом права власності в розумінні цивільного права і не має можливості володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, вказуючи, що право власності народу слід розуміти як суверенітет над власністю. Таким чином вони розширюють термін «право власності» до широкого розуміння. Одним з таких прикладів є наукова концепція розподіленої власності, що означає: право власності народу розривається через право власності держави, місцевих органів влади і приватного власника. З точки прагматизму до практичної реалізації прав найбільш вірогідними є думки, що народ не є суб'єктом права власності. Саме тому закріплення таких норм в Конституції та Цивільному Кодексі спотворюють їх реальну правову природу і унеможливлюють їх практичну реалізацію. Це дає змогу політикам грати на популізмі.

Резюмуючи, необхідно звернути увагу на логічні протиріччя в законах, що дають можливість для популізму. Ці протиріччя базуються на певній лівій ідеї «за все хороше для народу – проти всього поганого». Проте на практиці такі ідеї можна зреалізувати лише через апарат держави та зрощування його разом з капіталом. Це, в свою чергу, створює монополії та олігархів. Що, в свою чергу, є поганим явищем. Тому, будь-які заклики щодо націоналізації, власності народу і так далі є спекуляціями чиновників, які бажають отримати до свого відання певний капітал, щоб мати змогу ним розпоряджатися і отримувати з нього прибуток. Корупційний прибуток.

Для побудови правової держави має існувати захист приватної власності, як фундаменту для побудови спільної держави приватних власників, де відносини між ними регулюються традиціями, що знайшли своє закріплення в законах. Це найбільш природний шлях побудови правової системи та державотворення.