Консерватор
Консерватор

РЕСПУБЛІКА. СТАРІЧКИ. ГЕЙ-ПАРАД

Ну, єслі коротко, то в неділю в 12 часов, в саду Шевченка, зліва від пам'ятника Шеві, на одній із алейок собирались старічкі в жовтих футболках і робили гімнастіку. В рамках гімнастіки, старички обично ходили бистрим шагом по кругу, сильно одставляючи лікті - сильно рагульні чайки, які ходять по берегу.

Ми в сад Шевченка попали ровно на сутки раньше, чим старічкі. Привезли нас на автобусі.
Моя мать, коли узнала про все мєропріятіє, резонно назвала мене тітушкою. Я був согласєн.
Прям перед парком Шевченка проходила улиця Володимирська, похожа на паркову дорожку, по якій должен був пройти гей-парад. Ми виражали своє возмущеніє цим фактом.

Так як гей-паради не любить ні один здоровий человєк, то канєшно мєсто, по якому вони должні були іти огоражували за 12 часов до начала з тим условієм, шо нікого впускать не будуть, а от випускать – скільки угодно.

На небольших геометричеськи очерчених газонах, обсажених ровно-постриженими кустами, розсілось людей чоловік триста-чотириста. Больше всього – мужики, конкретно - православні, протестанти, католики, мусульмани, націоналісти, нацисти, фашисти, консерватори, агресивні язичники, скінхеди, хулігани, бандіти і просто разні люди, інтелігентні і не очень.
Собственно проблєми начались з того, шо нашій організациї первій принесли водичку.
І всякі собаки вокруг давай її просить. Ну той, не то шоб мені жалко, но у нас же ращитано, шоб тільки нашим хватило. Сначала приходилось ставить коло водички охрану.

- Дай водічкі, а? – просив хтось.
- Жді старшого, він сказав давать тільки женщинам, дєтям і священнослужителям, - отвічав мій замєстітєль, закриваючи спиною бутилки з водой.

Но потом мені разрішили наливать вже всім. Бритоголові протирали голову, хтось сразу брав собі цілу восьмилітрову бутилку, і на ходу обіщав, шо все віддасть, а хтось, як здоровий братік з «Карпатськой січі» м'явся і вєжліво просив – з таким не жаль і поділиться.

Водичка була ніяка на вкус – дістілірувана. Сонце падало на бутилки і ламалося як старе дзеркало на кусочки. Кусочки розпливалися по траві, їх ловив смішний малий собака зі здоровенним язиком. Одкіля він тут взявся?

Підходили до водички і геть унікуми – якийсь пацан з коричнюватими усіками і смущонним ніжним ліцом.

- Ти з якої організації? – строго, як міг, спитав я.
- З НБП, - улибнувся мужик, - а ще з РНЄ.

О, цього мужика я знав. Звали його Серьожка, після НБП (национал-большевістской партії) і РНЄ (руського национального єдінства) він побував на Майдані, позащищав Родіну на фронті, а тепер ходе з вивихнутим тазом – неізвєстно чого. І я налив йому водички. Мені мужик понравився, бо в мужика була жостка біографія, но в нього чогось не страшно було спрашувать, скільки людей він убив.

Ноччу, поки ми спали, Сєрьожка вибрався з мусорського окруженія і пробіг крос. Йому дали розову медаль, і він багато про це шутив і улибався. Один із самих приятних і одновременно мощних людей, яких я бачив в своїй жизні.
З їди я, як отвєтствєнний за кухню, предложив купить на всіх сала, но наш главний в салі одказав, хмикнувши прєзрітєльно. Я почувствував себе провінціалом – но шо ж тут ще зробиш, треба подчіняться понтовому фльору города.

Тоді я попросив сардельки, хліб, кетчуп, майонез, помідори і вгірки, а ще паштет. Но хлопці, яких послали за їдой, принесли тільки сардельки, кетчуп і хліб. Я лаяв їх страшно – шо нам, оце два дні жрать, дебіли?

Ми з Ромкой, здоровим рижим молчалівим пацаном з Полтави, довольно бистро оприділили, шо і як, і куда. Норма була слєдующа – три куска хліба і сардельку давав желающому поїсти я, і ще один кусок хліба з кетчупом человєку давав Рома. Правда скоро порції спутались, хтось отказувався од хліба, хтось – од кетчупа, а комусь нравилось розтолкать мене і Рому, і самому нарізать собі хліба і сардельок.
Їли як дікарі – кусали сардельки, одривали цілі куски, світили білими і не дуже білими зубами, витирали руки об траву, і скоро трава стала жирна, як сардельки – і блистіла на сонці.
Через якесь время всі наїлися – і начали розбрідаться хто-куди. Я трохи потинявся біля сцени, яка стояла якраз напротів красного корпуса Шевченка, подавав комєнтарії журналістам, поздоровався з ким-то, а тоді прийшов Діма – невеличкий смазлівий качок, який любив шутить про гєєв, і предложив мені сходить в бар до пацанів. Ми трохи поблукали по вулицям, шо окружали сад Шевченка, і тоді тільки наткнулись на пивнуху, в якій сиділи ребята.

Оказалось, шо в пивнухє єсть музикальний автомат, а на музикальном автоматі – пєсні очень своєобразной групи «Білий шквал». Ми випили пива, пошуткували і поговорили, а виходячи, включили цей самий «Білий шквал» на всю мощность. З бару вийшло пару недовольних армян. Боже збав – ми не хотіли їх обідить, нам було добре і смішно, ми всі давно не бачились і дуже хотіли повеселиться.
Верталися назад – в сад, вже гуртом. На полянці розлягалися люди – на підстилках і карематах, а тим, кому їх не хватало – і на газетах партії «Свобода». Під голову слали ті ж скручені газети, сумки і рюкзаки. Всі жрали сардельки, злизуючи кетчуп з пальців.
- Знаєш, чого С14 не прийшли сюди? – спитав я в Саши, інтелігентика в пространній бежевій льняній рубашці – Діло в том, шо С14 обично палять циганські табори.
Саша дивився на замурзану, замучену братію, шо спала і їла прямо на землі, і улибався.

Потом ми довольно бистро переоділи всіх в партійну символіку. Даже мені прийшлось помінять модну жовту рубашечку на синю партійну футболку. Всі стали як будто серйозніші.

Но це було недовго – ми стали опять розбредаться по парку. Ми йшли рядом з Сашей і обсуждали якогось французького пісатєля, а Сєрьожі (НБПшнік і другий Сєрьожа) думали, шо зря не взяли сюди сопілку.

І тут я поняв, в яком хорошем мєсті ми стали. Сад було дуже удобно обороняти – він був похожий на огнєвой редут. Він находився на возвишенії, боки його були підперті кам'яними стінками, посередині здоровезний постамент Шевченка на невеличкому холмику. Пошти вся територія покрита деревами і порізана рядками кущів. Якби хтось би став тут нас штурмувати, то його б скинули з саду на нижні вулиці за пару десятків минут.

Тут була така геометрічеська точность і ясность всіх ліній, шо хотілось даже і подивиться на це з висоти птичого польоту. Навєрно виглядів парк як дорогущий граньоний брильянт з окантовкою з дешевого камня.

Ми пішли по пиво. Прийшлось опять вийти з нашого саду (він уже казався нам геть родним), і піти в супермаркет на сусідній вулиці. Бабуська біля лавки прочитала надпісь на футболках і все поняла.

- Ну ви там наведіть порядок, ребяткі, - сказала вона, - а то шо вони оце там ходять, парадамі своїми?

Ми, як чесні тімуровци, пообіщали помогти і зробили серйозний від. По дорозі назад ми побачили двох наших ребят поспортівнєй, які настойчіво і нагло клеїли милу дєвочку, яка варила кофе.
- Дєвушка, не слухайте їх, не буває секса, його придумали євреї, шоб одурачить вас. На самом дєлє в мірє єсть тільки чистая настоящая любовь, - вклинився я в їх разговор.
Но дєвушка судя по всьому втайнє була не совсім со мной согласна, а потому я пішов дальше, позвяківая бутилками з дешевим півасом.
Дороги вже перекрили, но пішоходи все ще свободно ходили по тротуарам. Пиво ми устроїлись пить на краю парка. Якісь пацани з колонкой включили чеченського барда Тімура Муцураєва, а ще хтось розвалив голову особо противному бомжу.

З другой сторони парка пару дідков різались в доміно і шахмати.
Наступала ніч. Ми розсілися в лагєрі і пили пиво лежачи, як греки. Нам вже було важко закусювати сардельками, бо вони страшно надоїли.
Хтось затянув:

Ой чия то рута м'ята.
За водою, ой, за водою.


Потом сразу же:

Чйорний воран, друг ти мой зальотнай,
Ой гдє лєтал так далєко,
Ой пріньос ти мнє ти чьорний ворон.
Ой ручку мілого с кальцом.


А закріпили:

Гей була в мене коняка,
Та й коняка розбишака,
Була шабля, ще й рушниця.
Ще й дівчина чарівниця.

Все йшло хорошо, аж поки на нашу полянку не приперлась женщина протестантка в платті-вишиванці. Вообще уже сразу, коли появилось плаття, стоїло подумати про те, шо шото не так.

Хтось потіряв насвай.
Женщина сразу припахала когось рисувать плакати для завтрашнього утра, пригласила всіх на протестантський волейбол у вівторок, а потом сразу потребувала у нас перестать курить.
Так просто здасться ми не могли. Я об'ясняв їй, шо це мєсто для курєнія, шо це такий обичай, шо нам так нравиться – но оце от «женщина» не одставало. Закончилось все тим, шо ми повставляли в рота по сігарєти і терпеливо ждали, поки вона підійде до нас. Тоді, коли ми бачили серед дерев її біле плаття-вишиванку, ми всі вдесятєром зразу закурювали. Женщина расстраювалась і кашляла, но не уходила. Прийшлось повторить цю процедуру пару раз. І тільки тоді вона пішла совсєм, а ми вже могли пить пиво со спокойним серцем.

Воздух був весь поділений на куплєти з нашої пєсні – а із пєсні слов не витянеш. Було душевно.

Коли сообщили про ночне построєніє, собирать людей прийшлось по всім вулицям. Велику часть людей ми забрали з пивнухи неподальоку. Вони окружили пузатого консервативного філософа, який розказував шось про традицію.

- Іспользується два обозначєнія традіциї – традіция з малєнькой букви і Традіция з большой букви. З малєнькой букви – це іними словами обичай, як от цокатися перед тим, як пити. З великої букви – це іменно ідея, то єсть той базовий принцип на якому строїться обичай.

Я сердито позвав всіх строїться.

На построєнії нас оказалось геть багато. Розділили людей на тих, хто іде первим дєжурить, і тих, хто дєжурить не йде. Я став первим.

На дєжурстві ми охраняли зразу пару підходів до пам'ятника Шевченка, до якого організатори гей-парада чогось рішили положить цвіти.
Впрочем я понімав, шо ці бездарні люди наконєц рішили зробить хоть якісь маркєтінгові ходи – і рішили ударить підарасами по патріотизму.
Тепер лозунг гей-параду – «Борітеся – поборете», строчка з поеми Кавказ про чеченів, які боролися проти Москви. Як не странно, якшо срєді нас були чечени, то среді гей-актівістов були одні хохли і парочка руських анархістов. А ще куча іноземних послов.

Дєжурство проходило скучно. Із развлєчєній – обход, тіхарі, колони мусоров, і водичка, якої було багато, і яку можна було пить.

Якась гра в войнушку, яку ми не доіграли в четвертом класі. Сама главна ігра для каждого пацана. Особенно, коли єсть старший, на якого рівняєшся. Ну або просто хороший старший. Главне шоб був приказ – тоді все ясно. Но шоб приказ ісполнять було необязатєльно – так приятнєй.
Ми дивилися на сад, повний наших, і понімали, як все добре. Тут зібралися всі друзья і знакомі, тут говорили про поезію і політику, тут мірялися релігіозними догмами і шутили сальні шутки. Атмосфера – воєнна, порядки – монгольські, публіка – прилічна.

Це була наша республіка. Малєнька і окружонна з усіх сторон мусорами. Нічого лишнього – всі свої, полуголодні, полущасливі. Вся інфраструктура вокруг работала тільки на нас – магазини, кафешки, кальянні, ларьки з кофе.

Ніч була тепла і ніжна, шурхотіли кущі. Пахло, як пахне в старих парках – листям, камнем, трохи грязюкою. Було харашо, і казалось, шо в тріщинах в асфальті поховався покой і стара красота.

Десь так виглядала коли Фіуме – захвачений італьянськими солдатами город-республіка з бесплатним кокаїном на вулицях, констітуциєй в стіхах і президентом – поетом.
По прімєру Фіуме хтось даже предложив розвивать авіацію. Самольоти думаю прийшлось би іспользувать, шоб возить людей в туалет, бо з цим правда була трохи біда.
Протестанти іграли на гітарі пісню про Ісуса.

На утро ми молилися. Біля нас спав неізвєстний пацан з передозом. Казалось, шо він вмер, бо мухи вже виїдали йому очі. Я попробував передвинуть його з сонця, як тягнуть баранячу тушу, но він начав мичать, упорствовать, і скоро переліз на сонце назад.

Мусора совсім окружили сад. Робить було нічого – і ми собрались драться. Нас на посту було четверо, мусоров – тьма.

Я мало спав, а даже коли спав, то случайно положив руки на муравєйнік. Мурав'ї покусали руки так, шо вони трохи опухли і дьоргалися.

Но тут приказали одступить.

Дівчата в ретро-костюмах медсестричок сиділи посередині дороги. Хтось з них даже кинувся обніматися. Було приятно побачити людей, яких раньше бачив тільки в інтернетах. Гарні дівчата. Дві баби з гей-параду несли плакат, на якому написали, шо хочуть довести їх до якогось з содомських гріхів. Той рєдкий случай, коли даже і дивитися на це було б неприязно.

Священник, перед самим виходом показував нам, як правильно пробивать двоєчку, потом аперкот. Об'ясняв:

- Мій тренер по боксу казав – коли ти б'єш, ти зупиняєш противника, що грішить. Він хоче тебе вдарити, він б'є першим – він грішить, а значить він не відає, що творить і його треба зупинити. Це християнський обов'язок. Не словом так ділом.

Після молитви ми вийшли на вулицю. З другої сторони шуміли флаги – і даже не скажеш, шо це підараси ідуть, бо підараси не ходять на гей-паради.
Ішли просто якісь масові хіпстери. Багато уродлівих мужиків і баб. Хотя баб було багато і гарних.
Я співав руську пєсню:

І піть будєм.
І гулять будєм.
А смерть прідьот.
Помірать будєм.

Ми стали і довго стояли. Тоді підійшли і довго стояли. Оказалось, шо у них не буде платформи з трансвеститами. Організаторша всього дєйства, Аня Шаригіна, пообіщала двум воділам, шо їх привезуть зніматься в кіно. А коли платформи заїхали на гей-парад, то воділи поняли, шо к чєму і одказались їхати. Хотіли присоєдениться до нас, но їх не пустили мусора. Так і стояли і курили в прозрачних майках і бріджах – як і всі воділи.

Ще були кричалки. Ну шо сказать – кричали всі шо хочуть.
«Смерть підарасам» - орали пацани зліва.
Я потом спрашував, кого з підарасів вони планірують умерщвлять, хлопці стидліво ховали морди подальше від моїх глаз. Ну-ну. Я ж все понімаю – просто ми ще не научились придумувать кричалки, шо состоять не із слов «Смерть тому-то», «Ганьба тому-то» і «Слава Тому-то».

Кричалки «Геть ЛГБТ» і «Смерть ЛГБТ» подхвачувалась більшим колічеством людей. Но тут був вопрос так сказать двусмислєнності – очевидно, шо коли наш чоловік баче якісь великі непонятні букви, то сразу думає шо це якесь двіженіє. А ЛГБТ – це собственно перечень сексуальних девіацій, ну чи як це ще назвать, то єсть не двіженіє, а, так сказать, підараси. Так шо і тут ошибочка вишла.

Кричали уже надоїлі «Слава» - нації і Україні. Ну як обично.

Кричали «Пам'ятай чужинець, тут господар українець». Ну да, тут був смисл, тіпа громім грантоєдов, яких фінансірують чужинці. Но тоже не к мєсту.

Кароче, говорить ми ще поки не научились, но це не страшно.
Всередині вийшов священник і попросив не матюкаться, бо тут от моляться люди.
Я перехрестився, хтось пошутив про священників-педофілів, з усіх сторін на нього зацикали – шо ти балакаєш, дурак.

Тоді пройшло сообщеніє, шо гей-парад не піде вперед, по заблокіруваной намі Володимирській, а заверне вниз. Люди начали одступать назад, хтось по хуліганській привичці помчав вперед, на них закричали, потребували дисципліни.

І от ми підходимо до сцени. Я завертаю до Шевченка. На пам'ятнику, який розрізає сам утренній уже пропечений сонцем воздух надвоє, - люди, куча, готові битися. Внизу – тоже толпа. Впереді – мусора. За ними – флаги з радугою. Під шевою – священник, мужик зі здоровезним хрестом.
Було 12 часов, неділя, і зліва від пам'ятника Шеві, на одній із алейок собирались старічкі в жовтих футболках і робили гімнастіку. В рамках гімнастіки, старички обачно ходили бистрим шагом по кругу, сильно одставляючи лікті, як сильно рагульні чайки, які ходять по берегу. Попали вони сюди тільки потому, шо із-за нас, мусора оголили часть охрани на вулицях, і можна було легко пройти в огорожену желізними клітками часть Києва, де проходив марш.

Старички занімалися гімнастікою під бодрі звуки народних гоцалок. Акомпанірувала цьому іоніка. Іграло «А мій милий вареничків хоче».

Представте собі – довгі чорні ряди мусоров (як жопи в мурах!), хіпстери і страшні коротко стрижені женщини, пацанва в балаклавах, протівогазах, масках, з обмотаними скотчем кистями рук (шоб відбивать мусорські удари), партійні футболки, і оці старички – під народну гоцалку.
Я вообще подумав, шо оці старички, шо змогли прорваться в центр із-за того, шо ми одтянули на себе часть мусорів, шо охраняли входи, це і є наша сама велика побєда. Знаєте – вєдь саме важне це наш образ жизні. Главне, це шоб ми жили так, як хочем жить.
Старічки могли б остаться без гімнастіки - і це було б саме страшне пораженіє.
Якийсь із полкових капеланів дув в ріг – по вєтхозавєтній традіциї. Звук із старого понятного времені – ще до нас.
Як це все було… весело і хорошо. Ми були хороші і інтересні люди. На гей-параді були просто люди, іногда дуже хороші, но неінтересні.
Коли я вернувся додому в Харьков, то оказалось, шо сусіда Олександра побили на вулиці. На п'ятачку біля ринку мужики пили пиво. Він проходив мимо і вони поманили його рукой:

- Іді сюда, квасу папйом.
- А ти шо, квас продайош?
– освітив Олександр.

І получив в морду. Україно, ти належиш мені – Україно, проспівав я удівльонно, коли побачив його розбитий ніс. І побіг по пєрєкісь водорода.
Нахрена нам той гей-парад вообще? Хорошо ж сідім.
~
Поділитись